Коли нарешті він зібрався з духом і зрозуміло пояснив, чого він сюди прийшов, я радісно схопив його в обійми. З огорнутих парою надр кухні посудомийних з'явився з тим, щоб урочисто повідомити мене: "Я також Нарцис-Одинадцятий!"
– Брате мій! – радісно вигукнув я.
Розділ 34
Ви можете здивуватися: невже проти моєї соціальної програми не виникло опозиції?
Ні, якраз навпаки. Як ми з Елізою й передбачали, ідея створення штучно розширених родин так розлютила моїх ворогів, що вони негайно оголосили про утворення своєї власної багатомовної штучно розширеної родини.
Вони також виготовили свої нагрудні значки, які ще довго поблискували в декого з них на одязі – навіть після того, як мене обрали президентом країни.
На тих кружальцях були слова:
САМОТНІСТЬ – ЦЕ ДАР БОЖИЙ!
Я тільки підсміювався над тими жалюгідними потугами, навіть тоді, коли моя власна дружина – у минулому Софі Ротшільд – теж взяла за моду носити той значок.
Отак воно.
Софі страшенно розлютилася, коли отримала офіційний циркуляр від президента країни, тобто від мене. Той указ скасовував її колишнє родове Ротшільд. Замість того моїй дружині належало стати Арахіс-Третьою.
І знову я засміявся – а що мені було робити?
Протягом трьох тижнів після одержання циркуляра Софі аж сатаніла від люті. Якось опівдні, коли гравітація була дуже сильна, вона, ледь пересуваючись, уповзла до мене в овальний кабінет. Софі повідомила, що зненавиділа мене.
Я сприйняв її слова цілком спокійно.
Я давно знав, що мене не створено для щасливого подружнього життя.
– Відверто кажучи, я не думала, що ти дійдеш до такого, Відбере,– провадила Софі,– Я знала, що ти божевільний і що твоя сестра була божевільна. Але я не сподівалася, що ти здатен аж на таке.
Щоб глянути на мене, Софі не доводилося задирати голову. Адже я, так само як і вона, лежав долілиць на підлозі, підборіддям на подушці. Я саме читав цікавий звіт про недавні події в містечку Ербана, штат Іллінойс.
На різдво я подарував Софі крісло на колесах, щоб під час особливо важкої гравітації їй було зручніше пересуватися залами Білого дому.
Зрозуміло, що я поцікавився, чому вона не скористалася моїм подарунком.
– Мені прикро бачити,– сказав я,– що моя дружина лазить навкарачки.
– Але ж я тепер Арахіс, тобто земляний горіх, хіба ти забув? – підколола мене вона.– А земляні горіхи, як відомо, перебувають так низько, що нижче годі собі уявити.
На початку своєї кампанії я вважав, що вирішальним фактором успіху має стати принцип: надане державним указом родове ім'я змінювати забороняється.
Тепер я розумію, що трохи перебрав міру, виявивши таку невблаганність. Нині – і тут, на Острові Смерті, і повсюди – люди змінюють свої другі імена, як кому заманеться. І я не помітив, щоб це завдало шкоди загальній справі.
Що ж до Софі, то я лишився невблаганний.
– Тобі, мабуть, хотілося б дістати ім'я Орел чи там Діамант?– запитав я.
– Хочу бути Ротшільд! – заявила вона.
– У такому разі,– сказав я,– тобі краще податись до Мачу-Пікчу.
Саме туди виїхала більшість її кровних родичів.
– Та невже ж ти такий садист,– вигукнула вона,– що вимагатимеш від мене любові до всіх тих покидьків, які нині виповзають із своїх нір, мов жужелиці? Мов стоноги. Мов слимаки. Мов черви.
– Ну, ну, заспокойся,– мовив я.
– Скажи, Вілбере, коли ти востаннє виглядав за огорожу Білого дому?
І справді, там щодня стовбичили якісь темні типи, що заявляли, ніби вони є родичами мені або Софі.
Пригадую, я бачив там двох близнюків-карликів. Вони тримали над головами транспарант зі словами: "Хай живе влада квітів!"
Пам'ятаю ще жінку, яка поверх вечірньої пурпурової сукні напнула армійський польовий кітель. На голові в неї був старомодний шкіряний шолом перших авіаторів, пілотські окуляри і таке інше. В руках вона тримала жердину з плакатиком: "Слава арахісовій пасті!"
– Софі,– звернувся я до дружини,– то не типові американці стовбичать за огорожею. Ти мала рацію, сказавши, що вони виповзають із темних нір, як ото жужелиці, стоноги та черви. У них ніколи не було ані друзів, ані рідних. Усе своє життя вони думали, що їх, через якусь фатальну помилку, закинули не на ту планету. Бо ніхто ніколи не цікавився ними й не давав їм ніякої роботи.
– Ненавиджу їх! – мовила дружина.
– Ну й ненавидь собі на здоров'я, це нікому не шкодить.
– Ніколи не сподівалася, Вілбере, що ти докотишся до такого,– сказала вона.– Я вважала, з тебе буде досить того, що тебе оберуть президентом. Але щоб отаке...
– А я радий, що так учинив,– мовив я.– Радий, Софі, що в нашій країні є такі, як оті за огорожею, люди, про яких слід подбати. Всі вони страждали від самотності і тепер ось зважилися повилазити із своїх нір. Це стало можливим лише завдяки новому гуманному закону. І тепер вони заповзято шукають собі братів і сестер, кузенів і кузин, яких видобув із досі не займаної національної скарбниці і роздав їм усім їхній президент.
– Ти таки збожеволів! – сказала вона.
– Можливо,– відповів я.– Але то не галюцинація, коли я бачу як оті люди за огорожею принаймні знайшли одне одного, якщо вже їм не судилося знайти інших.
– Вони варті одне одного,– заявила Софі.
– Ти маєш рацію,– сказав я.– Але вони, між іншим, варті й кращого – тепер, коли вони знайшли в собі сміливість заговорити до незнайомої людини. Придивись уважно, Софі. Перший досвід спілкування дасть їм змогу за лічені години, дні або щонайбільше тижні піднятися на кілька щаблів у своєму еволюційному розвитку.
І це не буде галюцинацією, Софі,– вів я далі,– коли я побачу, як вони перетворяться на людей після стількох років перебування – як ти висловилася – в стані жужелиць, стоніг, слимаків і черви.
Отак воно.
Розділ 35
Розлучившись зі мною, Софі подалася в Мачу-Пікчу, Перу. Із собою вона прихопила всі свої діаманти, хутра, картини, золоті зливки й таке інше.
Пригадую, наостанці я кинув їй таку фразу:
– Слухай, Софі, чого б тобі не зачекати, доки ми закінчимо укладати родинні довідники? Тобі, певне, приємно буде довідатися, що ти перебуваєш у родинних стосунках з багатьма видатними людьми.
– Я вже перебуваю в сімейних стосунках з видатними людьми,– відрубала вона.– Прощавай.