Карльє лютував, мов божевільний, він кричав, що треба знищити всіх негрів, щоб зробити цю країну придатною для життя.
Кайєр мовчки тинявся сюди й туди й цілими годинами тупо розглядав портрет своєї Мелі. На нього дивилась дівчина з довгим білявим волоссям і трохи кислим лицем. Ноги у Кайєра дуже попухли, він ледве міг.ходити. Карльє, знесилений пропасницею, теж більше не міг хорохори-тись, хоча й ходив фертом, як то й годиться людині, що не забула свого блискучого полку. Він зробився брутальним, уїдливим і придбав звичку говорити неприємності. Це звав він "бути щирим". Вони давно вже підрахували свої торговельні відсотки, не виключаючи й операції "цього поганця Маколи", про яку вони домовились нікому не говорити. Спочатку Кайєр вагався, побоюючись директора.
"Йому доводилося бачити, як тишком-нишком робляться ще й не такі речі,— з брутальним реготом казав Карльє.— Будьте певні, він вам не подякує, якщо ви станете патякати про це. Він сам не кращий за нас. А хто розповість, коли ми триматимемо язик за зубами? Нема кому".
У цьому-то й було все нещастя! Тут не було нікого. Залишені наодинці з своєю таємницею, вони щодень усе більше ставали схожі на двох змовців. Вісім місяців жодної чутки не доходило до них з батьківщини. Кожного вечора вони говорили: "Завтра ми побачимо пароплав". Але з одним пароплавом Компанії сталася катастрофа, а на другому директор одвідував далекі й більш важливі станції. Він вважав, що малоприбуткова станція й непотрібні йому люди можуть почекати. Тим часом Кайєр і Карльє сиділи на самому рижові без солі і кляли Компанію, Африку і навіть той день, коли вони народилися на світ. На станції не було нічого, крім рижу та кави, яку вони пили без цукру. Останніх п'ятнадцять шматків цукру Кайєр урочисто замкнув у свою скриньку, а разом з ним півпляшки коньяку,— "на випадок хвороби", пояснив він.
Карльє ухвалив: "Коли людина хвора, такі ласощі піддають їй сили".
Вони все ждали, а подвір'я стало вже заростати густою травою. Дзвін більше не дзвонив, а дні минали, мовчазні, гнітючі й довгі. Двоє людей уже не говорили, а тільки буркали один до одного.
Одного разу, поснідавши вареним рижом, Карльє поставив свою чашку з кавою й сказав: "Хай його дідько візьме! Вип'ємо ще хоч разок доброї кави. Достаньте цукор, Кайєр!"
"Для хворих", пробурмотів той, не зводячи очей.
"Для хворих! — перекривив його Карльє.— Дурниці!.. Гаразд! Я хворий".
"Не більш, ніж я, але ж я перебиваюсь без цукру", миролюбно відказав Кайєр.
"Швидше! Тягни сюди цукор, старий скупердяго!"
Кайєр звів очі. Карльє зухвало і нахабно усміхався. І Кайєрові раптом здалося, що він ніколи не бачив цієї людини. Хто вона така? Він нічого не знав про неї... На що вона була здатна?.. Кайєра враз поняло занепокоєння, ніби йому загрожує щось дуже небезпечне, таке, що й уві сні не снилося. Але він стримався й спокійно вимовив:
"Це поганий жарт. Не повторюйте його!"
"Жарт! — скрикнув Карльє, подаючись уперед на своєму стільці.— Я голодний, я хворий, я не жартую! Я ненавиджу дурисвітів. Ви — дурисвіт. Ви — торговець невільниками. Я — теж торговець невільниками. У цій проклятій країні усі білі — торговці невільниками. І нехай навіть світ западеться, я хочу сьогодні пити каву з цукром!"
"Я забороняю вам так зі мною розмовляти!" гостро вимовив Кайєр.
"Ви! Що таке?" скрикнув, схоплюючись, Карльє.
Кайєр і собі схопився.
"Я ваш начальник", почав він, намагаючись сховати своє хвилювання.
"Що?—гукнув той.— Хто начальник? Нема тут ніякого начальника; нікого тут нема, нікого, опріч мене і тебе. Тягни цукор, товстопузий осел!"
"Прикуси язика! Геть з кімнати! — заверещав Кайєр.— Я тебе знімаю з посади, паскудо!"
Карльє замахнувся стільцем. Він не на жарт розлютився.
"Ах ти ж трухлявина, гнида нікчемна, на тобі", заревів він і шпурнув стільця.
Кайєр шугнув під стіл, і стілець ударився об стінку.
Потім, коли Карльє почав перекидати стола, Кайєр ринув наосліп вперед, нагнувши голову, і, зваливши з ніг свого товариша, метнувся по веранді в свою кімнату. Він замкнув двері, схопив револьвер і зупинився, важко дихаючи. Не минуло й хвилини, як Карльє почав гуркати в двері й кричати:
"Коли ти не виймеш цукру, я тебе застрелю, як собаку. Ну... раз... два... три... Не хочеш? Я тобі покажу, хто тут хазяїн!"
Кайєр подумав, що двері не витримають, і виліз крізь квадратну дірку, що служила за вікно. Тепер між ними був увесь дім. Але Карльє, певно, невистачило сили виламати двері, і він метнувся навколо будинку. Тоді Кайєр і собі кинувся бігти, через силу перебираючи своїми попухлими ногами. Він біг, стискаючи в руці револьвера, і не міг зрозуміти, що з ним сталося. Перед ним миготіла Маколина хата, склад, річка, яр і низенькі кущі. Ось він знов їх побачив, оббігаючи вдруге навколо будинку. А вранці навіть не міг ступити без стогону.
Коли ж, зовсім знесилений, в розпачі подумав: "Я вмру раніше, ніж зможу ступити ще один крок", то почув, як той, другий, спіткнувся й зупинився. Зупинився й він. Знов, як і спочатку, були вони — один по цей бік, а другий по той бік будинку. Потім Кайєр почув, як той, лаючись, упав на стілець, і він теж сів, прихилившись спиною до стіни. В роті у нього було сухо, мовби туди хто попелу насипав, а лице було мокре від поту і сліз. З-за чого все це скоїлось? Йому видалось все це якоюсь оманою, немовби він марить або втрачає розум.
Трохи згодом думки його проясніли. З-за чого у них зчинилась сварка? З-за цукру! Яке безглуздя! Цукру йому непотрібно, і він оддасть його.
І він став підводитись, вважаючи, що небезпека вже не загрожувала йому. Але не встиг встати, як подумав: "Якщо я зараз поступлюся цьому паскуді, він знову почне те ж саме завтра й післязавтра... щодня буде ставити нові й нові вимоги, буде знущатися з мене, мучити, зробить мене своїм рабом, і я загину. Пропаду! Бо пароплав може прийти не швидко, а може й зовсім не прийде!"
Кайєра так почало трясти, що він знову сів на підлогу: його тіпала пропасниця. Він почував, що не може й поворухнутись, бо коли зрозумів, що нема порятунку, це його так приголомшило, що за одну хвилину життя і смерть зробилися йому однаково важкими й жахливими.