Але, почувши, як той одштовхнув свого стільця, враз з дивною спритністю схопився на ноги; прислухався й захвилювався. Знов треба тікати! Праворуч чи ліворуч? Почувши ходу, метнувся ліворуч, стискуючи в руці револьвер; і в ту ж хвилину вони наскочили один на ОДНОГОІ Обоє скрикнули від несподіванки. Гримнув постріл, спалахнуло червоне полум'я, усе заслало густим димом. Приголомшений і засліплений, Кайєр кинувся назад. "Мене поранено!" подумав він і чекав, що другий оббіжить навколо дому й з утіхою дивитиметься на його конання. Він вхопився за стовп, що підтримував стелю веранди: "Тепер усьому — край]" Та раптом почув, як по той бік будинку щось впало, немов хтось рухнув навзнак на стілець. Запанувала тиша. Нічого більше не сталося. Він не вмер. Тільки нило плече, і десь згубив свого револьвера. А без зброї він був зовсім безпорадний і тому покірно ждав своєї долі. Того, другого, не було чути. Це, певно, військові хитрощі. Він ось-ось підкрадеться до нього. Але з якого боку?..
Після кількох хвилин жахливого й химерного вагання він наважився піти назустріч своїй долі і ладен був поступитися усім. Тримаючись рукою за стіну, він ступив кілька кроків і мало не знепритомнів: на долівці валялись двоє ніг, двоє білих голих ніг у червоних пантофлях.
Його занудило й на хвилину оповило мороком. Раптом перед ним опинився Макола й байдужим голосом промовив:
"Ходімте, м-р Кайєр. Він помер".
Рясні сльози ринули йому з очей і голосний істеричний плач вихопився з грудей. Трохи згодом він очутився в кріслі перед Карльє, що лежав, випроставшись на підлозі. Макола стояв навколішки над трупом.
"Це ваш револьвер?" спитав він, підводячись.
"Так,— відповів Кайєр і швидко додав: — Він гнався за мною, щоб застрелити, ви бачили?"
"Так, бачив,— сказав Макола.— Тут тільки один револьвер, а де ж його?"
" Не знаю", прошепотів Кайєр, і голос його ослаб.
"Піду пошукаю", лагідно мовив той і пішов навколо будинку, а Кайєр сидів непорушно й дивився на труп. Макола вернувся з порожніми руками, постояв, глибоко замислившись, потім увійшов у кімнату мертвого й швидко вийшов з револьвером Карльє. Кайєр заплющив очі. Все перед ним пішло ходором. Життя здалося йому навіть жахливішим і важчим за смерть: він застрелив беззбройну людину.
Подумавши трохи, Макола лагідно сказав, вказуючи на мертвого, що лежав на підлозі з простреленим правим оком:
"Він умер з пропасниці".
Кайєр глянув на нього застиглим поглядом.
"Так,— замислено кивнув Макола, нагинаючись над трупом,— я гадаю, що він умер з пропасниці. Поховайте його завтра".
І він пішов додому, залишивши обох білих на веранді.
Настала ніч, а Кайєр не сходив з свого стільця. Він сидів нерухомо, немов накурився опіуму. Напруженість зми нила тяжка втома і спокій. За кілька годин він пізнав усю глибину жаху й розпачу і тепер відпочивав, свідомий, що життя вже не ховає від нього своїх таємниць. Він сидів над трупом і думав, дуже багато й зовсім по-новому. Він, здавалося, цілком звільнився від самого себе. Колишні думки його, переконання, уподобання й антипатії — все те, що він поважав і ненавидів, постало перед ним в справжньому своєму освітленні, здалося йому гидким і дитячим, фальшивим і смішним.
Він упивався цією новою мудрістю, поки сидів біля людини, яку вбив, і розміркував про все, що діється під сонцем, з тією шаленою ясністю, яку можна помітити тільки у божевільних. Він міркував про те, що ця мертва людина була шкідливим створінням, що людей умирають щодня тисячі, а може, й сотні тисяч, і в їх масі ця одна смерть зовсім непомітна; вона не може мати жодного значення,— принаймні для істоти, яка мислить. Він, Кайєр, і є такою істотою. Все життя своє він вірив у всякі дурниці і тільки тепер мислив! Знав!
Його пойняв спокій: адже він наблизився до найвищої мудрості! Потім він спробував уявити себе мертвим, а Карльє живим, і з цією спробою йому так пощастило, що кілька хвилин він навіть не був певен, хто з них мертвий, а хто живий. Але ця незвичайна уява злякала його, і розумне зусилля мозку врятувало від того, щоб не стати Карльє. Серце шалено закалатало, і його аж у жар кинуло від думки про таку небезпеку. Карльє! Що за мана! Щоб заспокоїти нерви, він почав тихенько насвистувати. Потім раптом заснув або думав, що спить; в усякому разі, на свідомість насунувся туман, і хтось свистів у тумані.
Він підвівся. Розвиднілось; важкий туман навис над землею: мовчазний вранішній туман тропічних країн, що липне й убиває; білий, прозорий, отруйний туман. Кайєр встав, побачив трупа, зняв руки над головою й закричая, як людина, що, очунявши з непритомності, бачить себе назавжди замурованою в домовині.
"Рятуйте!.. Боже мій!"
Пронизливий, нелюдський крик, тремтячий і раптовий, розітнув, мов гострим ножем, біле покривало туману, що нависло над цією країною горя. За цим пролунало три коротких, нетерплячих вигуки. То прогрес подавав Кайєрові голос з річки. Суспільство кликало свою виховану дитину, щоб поклопотатись про неї, дати пораду, судити й винести свій вирок; кликало її вернутись знов до того нікчемного натовпу, від якого вона одійшла.
Кайєр почув і зрозумів. Він, спотикаючись, зійшов з веранди, залишивши другу людину саму — вперше з того часу, як їх обох закинула сюди доля. Він помацки йшов крізь туман, наївно молячи невидиме небо знищити заподіяне ним. Мимо в тумані майнув Макола, крикнувши на бігу:
"Пароплав! Пароплав! їм нічого не видно. Вони подають гудки на станцію. Я подзвоню у дзвін. Ідіть на пристань, сер. Я подзвоню".
Він зник, а Кайєр стояв нерухомо. Глянув угору: туман низько плинув над головою; озирнувся навкруги, як людина, що заблудилася,— і побачив раптом темну тінь хреста на тлі хвилястого туману... А дзвін на станції безладно калатав у відповідь на нетерплячі гудки пароплава.
Директор Великої Цивілізаційної Компанії (бо ми знаємо, що цивілізація завжди йде за торгівлею) перший зліз на берег, і зразу ж пароплав зник йому з очей. Внизу над
річкою слався особливо густий туман, а на станції калатав дзвін, безугавно й нахабно.
Директор голосно гукнув, повернувшись до пароплава:
"Нас ніхто не стрічає; там, певно, не все гаразд, хоч вони й дзвонять. Краще ідіть і ви!"