"Що ти за них дав?" спитав Кайєр, з задоволенням оглянувши кістки.
"Справжнього торгу не було", відповів Макола. "Вони принесли слонову кістку й дали мені, а я дозволив їм узяти на станції, що побажають. Кістка чудесна. На жодній станції такої не знайдете. Цим торговцям потрібні були носії, а з наших людей нам все одно ніякої користі не було..."
Кайєр мало не луснув з обурення.
"Що? — закричав він.— То ти продав наших людей за ці ікла?!"
Макола стояв байдужий і мовчазний.
"Я... я... тебе... я...— заїкався Кайєр.— Ах, ти паскуда!"
"Я дбав про вас і Компанію,— спокійно заявив Макола.— Чого ж ви кричите? Гляньте на ці ікла".
"Я тебе звільню! Я владі доведу про тебе,— не бажаю й дивитись на ці ікла. Забороняю тобі торкатися до них. Наказую кинути їх у річку. Ти... ти!"
"Ви дуже розчервонілись, м-р Кайєр. Не можна так хвилюватись у спеку, бо схопите пропасницю й помрете, як перший начальник!" відрізав Макола.
Вони стояли нерухомо, проймаючи один одного поглядом, немовби намагалися щось розгледіти в безмежній далині. Кайєр здригнувся. В словах Маколи йому вчулася зловісна погроза. Тому він швидко повернувся й пішов до хати, а Макола пішов до свого родинного кубла. Ікла ж, що лежали перед складом, у сонячному промінні здавалися дуже великими й коштовними.
Карльє вернувся на веранду.
"Всі втекли?;—озвався Кайєр з далекого кутка кімнати.— Ви нікого не знайшли?"
"Як же, знайшов!—відповів Карльє.— Знайшов одного з людей Гобіли. Він лежить мертвий перед куренем, прострелений наскрізь. Цей постріл ми й чули вночі".
Кайєр швидко вийшов на веранду. Товариш його похмуро дивився через подвір'я на ікла, що лежали перед складом. Обидва якийсь час сиділи мовчки. Потім Кайєр розповів про свою розмову з Маколою. Карльє нічого не сказав. За обідом вони їли дуже мало. Того дня вони майже жодним словом не озвалися один до одного.
2 д. Конрад
77
Велике мовчання, здавалося, важким тягарем спустилося на станцію й замкнуло їм уста. Макола не відчиняв складу. Весь день він бавився з своїми дітьми: лежав на маті перед дверима, малеча сиділа йому на грудях, повзала по ньому.
Це була зворушлива картина. М-с Макола, як завжди, старанно варила їсти. Вечеря у білих минула трохи жвавіше. Попоївши, Карльє запалив люльку й пішов до складу; він довго стояв над іклами, поторсав одно з них ногою, спробував навіть підняти його за тонший кінець. Вернувшись до свого начальника, що все сидів на веранді, він упав на стілець і сказав:
"Я все розумію! їх захопили, коли вони міцно спали після пальмового вина, що ви дозволили Маколі дати їм. Заздалегідь придумано! Розумієте? Гірш над усе, що там було кілька з людей Гобіли; їх, безперечно, теж захоплено. Той, що не був п'яний, прокинувся, і його було забито. Химерна країна! Що ж ви тепер думаєте робити?"
"Ми, звичайно, не повинні й торкатися цієї кістки", мовив Кайєр.
"А, певно, ні", погодився Карльє. "Рабство — жахлива річ!" докинув Кайєр. "Жахлива!" буркнув і Карльє.
Другого дня вранці вони побачили, як Макола туп-цявся біля ваги, що на ній важили слонову кістку. Карльє промовив: "Що там робить отой поганець?" і вийшов на подвір'я. Кайєр пішов за ним. Вони стояли біля Маколи й стежили за його рухами. Той не звертав на них уваги. Наладивши терези, він спробував покласти на шальку ікло. Воно було досить важке. Макола безпорадно звів очі, і з хвилину всі троє стояли мовчки, мов нерухомі статуї. Раптом Карльє гукнув:
"Маколо! Берись за другий кінець, бидло!"
І вони вдвох підняли ікло. Кайєр аж затремтів. Він пробурчав: "Гей, стривайте!" і, засунувши руку в кишеню, вийняв звідтіля шматок брудного паперу й огризок олівця; потім одвернувся до них спиною і похапцем почав записувати вагу, що її надто голосно викрикував Карльє. Коли все зважили, Макола прошепотів мов до себе: "Сонце туг надто нагріває ікла". Карльє недбало кинув Кайєрові: "Знаєте, начальнику, я допоможу йому перенести їх на склад".
Коли вони верталися до хати, Кайєр промовив: "Це треба було зробити". А Карльє додав: "Дуже шкода, але ті люди належали Компанії, й слонова кістка теж їй належить, тому ми мусимо про неї дбати".
"Я, звичайно, розповім усе директорові", сказав Кайєр.
"Авжеж! Хай він що хоче, те й робить", ухвалив Карльє.
Опівдні вони по-приятельськи пообідали.
Кайєр вряди-годи зітхав. Згадуючи ім'я Маколи, вони щоразу додавали до нього образливі епітети. Від цього їм ставало на душі якось легше.
Макола влаштував для себе свято і викупав дітей у річці.
Того дня ніхто з села Гобіли не прийшов на станцію. Не прийшов ніхто й другого, й третього дня. Так минув тиждень. Люди Гобіли, здавалося, вимерли, жодних ознак життя не було помітно. Всі вони оплакували тих, кого занапастила ворожбитська сила білих, що наслали на їх країну лихих людей. Ті розбійники пішли, а страх залишився.
Старий Гобіла приніс людські жертви всім злим духам, що заволоділи його білими друзями. На серці в нього було тяжко. Дехто з його вояків вимагав підпалити або повбивати білих, та обережний старий дикун одрадив це робити. Хто може знати, яке ще лихо можуть наслати ці таємничі істоти, коли їх розгнівити? Краще дати їм спокій. Може згодом вони самі підуть у землю, як зник їх попередник.
Та Кайєр і Карльє не зникали: вони й далі жили на поверхні землі, що почала здаватись їм ще більшою й зовсім порожньою. їх не так вражало безгоміння й цілковита самотність станції, я^неясне почуття якоїсь біди; їх немовби покинуло щось таке, що піклувалося про їхній спокій й обороняло їх од впливу цієї дикої країни. Картини з їхнього життя на батьківщині, згадки про людей, схожих на них, що думали й почували, як і вони,— одсунулися далі, зблідли в сяйві сліпучого африканського сонця. А з непорушної тиші нетрів, що їх оточували, наблизилася, здавалося їм, безнадійність і відлюдність, манила їх, огортала своїм огидним піклуванням.
Йшли тижні, а за ними — місяці.
Люди Гобіли, як і раніш, били в барабани, галасували, але тримались осторонь од станції. Макола і Карльє
2*
19
спробували одного разу вступити з ними в зносини, та їх зустріли хмарою стріл і примусили тікати. А пароплав запізнювався. Спочатку говорили вони про це безжурно, потім стурбовано, нарешті — хмуро. Справа набирала загрозливого характеру. Запаси зменшувались. Карльє не раз закидав гачки з берега, але вода в річці спала, і риба трималася посеред течії. Полювати далеко від станції вони не наважувалися; та й все одно в лісовій гущавині дичини не було. Одного разу Карльє застрелив гіпопотама. Але човна не було, щоб його забрати, і звір утонув. Коли ж він виринув, його однесло водою вбік, і люди Гобіли забрали труп. З цього приводу вони влаштували бенкет.