Артем Гармаш

Страница 96 из 255

Головко Андрей

— Стривай, Прісько. А не питала Павла: може, то якраз у їхній теплушці оті жінки їхали?

— Та ти сказився, чи що!

— Ну, ну, доказуй!

— Є такі, кажуть. Але не в ешелоні вже сотня їхня, а вже вигрузились, у казармах стоять. А тут уже й вечір. Куди підеш?

— Та й оскому вже в дорозі збили.

— Ось одчепись! У тебе, Антоне, тільки й на думці!.. І добре зробили, що не пішли. Бо серед ночі таке й у городі зчинилося. Ну чистий тобі фронт, така стрілянина!

— А хто ж із ким?

— Та вже ж не хто! Совєцькі війська на казарми напали. Ну це вже ми потім, уранці, від гайдамаків з ешелону дізнались. Аж тричі в атаку ходили, один раз навіть на штики сходились. Але одбили їх, не здали казарми... Ідемо ми з Федось-кою — ні живі ні мертві...

— Стривай, Прісько,— перепинив її Легейда.— Перепочинь. А далі нам уже тепер Артем докаже.

Пріська так і заклякла на місці.

Та не встиг Артем слово сказати, як вона вже оговталась.

— їй-бо ж, Артем! Ну та як же ти? Та тебе ж гайдамаки по городу, як ті хорти по сліду... Павло каже, що отаман їхній навіть нагороду об'явив тому, хто спіймає тебе: землі подвійну норму наріжуть. Бо ти ж, либонь, перший призвідця у тих совєцьких був. Ну, як ти вискочив?

— Пощастило!— сказав Артем.

— Ой молодець!

Вона таки справді рада була, що так обійшлося з Арте-мом. Але Легейда вважав не зайвим попередити її:

— А тепер ось що, Прісько. Тільки слухай уважненько, обома: держи язик за зубами. Хоч до різдва витерпиш?

— Та скільки ж тут лишилося до різдва!— в тон йому, теж півжартом відповіла Пріська.— Витерплю, мабуть.

— Ну от і гаразд. А до Павла до свят не думаєш?

— Та ні, їхній сотник обіцяв, що на святки додому їх відпустить.

— Тим краще.

— Ну, то я, мабуть, так що й побігла вже?

— Як собі хоч, молодице. Чи біжи, чи потихеньку. Пріська вже й за дверну ручку взялась, але затрималась.

— Дядьку Петре!

— Що тобі?

— А як же воно буде...— Вона помітно хвилювалась.— Що я ж уже стільком... роздзвонила про все? І про Артема.

— А от я й не подумав про це,— сам собі диву дався Легейда.— Морока з тобою! Ну тепер обійди, застережи всіх. Скажи, що діло це не шутейне.

— Та то вже я знайду, що сказати. Будьте певні!— І вийшла з крамниці.

— Ой, коли б вона своїми застереженнями не наробила ще гірш,— зауважив хтось.

— Та обійдеться якось,— сказав Артем.

— І я так думаю, що обійдеться,— сказав і Петро Легейда. А далі, до Артема звертаючись:— Ну, а тепер уже розказуй, що воно за фронт у вас там новий одкривсь, у тому Славгороді.

IX

Невкипілий жив на Новоселівці, на тому ж кутку, де і Легейда Петро та Лука Дудка. Отож із крамниці Артем пішов разом з ними. Думка була до Тимохи зайти, щоб перед наймитськими зборами в економії сьогодні ввечері порадитися з ним та й із старим Невкипілим. А Грицька провідає вже завтра. Але на майдані наздогнав їх Гордій Саранчук: вертався упорожні з поля. Спинив коні.

— Ну ходок з тебе, Артеме! Я думав, що ти вже у нас давно.

— Та посиділи трохи.

— І гарненько-таки посиділи!— додав задоволений Легейда. Тоді до Артема:— Казав уже тобі та й ще скажу: як це добре, що ти до нас в село нагодився. Шкода тільки, що ненадовго.

— А ви, дядьку Гордію, як та бджола влітку,— встряв у розмову Лука.— І вчора гній возили цілий день. І сьогодні.

— Та бачиш, Луко, діло яке. Сидіти трутнями всім теж якось не випадає,— відказав Гордій.— Бо хто ж тоді меду у вулик наносить? Ще не знаю, чи й завтра з гноєм упораюсь. А там — дерево треба на одруб перевозити. А ти чого це з рушницею? Чи не у "вільне козацтво" записавсь?

На відповідь Лука вибухнув такою огидною лайкою, що Гордій аж головою похитав.

— Що ти за чоловік, Луко! Ну, як ти після слів отаких шматок хліба святого кусатимеш? Тим самим ротом. І не гидко тобі?

— Це ви, дядьку Гордію, кажете так, бо не чули, що нам Артем розказував. У мене й досі перед очима — лежить на снігу штиками гайдамацькими геть-чисто ввесь поштриканий.

— Де це так? Кого?— звернувся Гордій до Артема.

— Нехай розкажу.

— Ну то сідай.

Артем попрощався з Петром та Лукою і сів на сани поруч з Гордієм. Рушили.

Якийсь час їхали мовчки. Потім Гордій спитав, про кого ж то мова була. Кого вбито отак? Артем стисло розповів про напад гайдамаків у Славгороді на партійний комітет, де тієї ночі чергував Тесленко, і як його по-звірячому вбили.

— А який чоловік був дорогий!— Він замовк, бо спазми здушили горлянку. А вже згодом, як заспокоївся трохи, додав:— До речі, дядька Федора давній товариш. Разом і каторгу відбували.

— Як прізвище, кажеш?

— Тесленко, Петро Степанович.

— Ні, давнє діло. Не пригадую. Може, коли Федір і називав тоді, ще в п'ятому році.

— Батько знали.

— Ну, батько твій у город не раз їздив тоді.

— Еге ж, саме тоді й бачились.— По невеликій паузі Артем кинувся раптом:— А до всього який ще й цікавий чоловік був.— І згадалася раптом — чому?— перша зустріч з Тесленком у дядька Федора. І так захотілось хоч би й у такому дрібненькому епізоді оживити Тесленка, щоб і дядько Гордій відчув його — живого.

— Якось, це ще влітку було, дядько Федір справляв "іменини",— почав він свою розповідь.— Двадцять п'ять років на заводі. Напередодні й мене запросили прийти. Пішов увечері. Гості вже були за столом. Дядько Федір, веселий, коли я підійшов до столу, сказав до гостей: "А це мій племінник Артем Гармаш. Прошу любити й жалувати".—"Похожий",— сказав Тесленко. А мене наче хтось за язик смикнув: "І зовсім я не похожий на дядька Федора, щоб ви знали!" Тесленко посміхнувся: "А ти гострий! Це — добре. А що дуже бистрий — погано. Ти ж навіть не дослухав мене. Хіба я дядька Федора на думці мав? На батька свого похожий".— "А ви хіба знали?"—"Один раз бачив якось. І в оцій саме хаті!"—"І ото вже запам'ятали?" Тоді Тесленко й сказав уже без усміху: "А пам'ять у людини, хлопче, не тільки для таблиці множення. Є у неї ще й важливіші навантаження".

— Розумно сказано,— мовив Гордій. А далі — бо, як видно, сприйняв розповідь Артемову як відповідь на його слова "давнє діло",— спитав, щоб показати, що й у нього пам'ять не таке вже й ледащо:— А де зараз, що з ним був такий в окулярах, Григор із Славгорода? Прізвища не згадаю. Та, правда, ми його тоді, як у Вітрову Балку приїздив, отак просто Григором і звали. Студентом ще був тоді. На майдані виступав у нас. А потім з Лимаренком удвох ми його в Зелену Долину одвезли. А там його й заарештували.