— Слухай, Артеме,— раптом аж подався до нього постаттю Петро Легейда.— Скажи по правді: ти надовго чи, може, обкрутнешся на каблуці та й знов завієшся?
— Завіюсь,— посміхнувсь Артем.— Од сили до свят. Поки плече підгоїться. А що таке?
— Шкода! Ну та хоч до свят треба б тебе запрягти як слід. Раз уже так за село уболіваєш.
— Я й сам запряжусь. Та от — чи надовго.
— Плече?
— Ні, я про інше. Кажу — до свят, а воно, може, й завтра доведеться.
— А що ж таке?
— Та... нехай, може, колись.
У цей час до крамниці зайшли кілька жінок.
— Здрастуйте!
Чоловіки весело, з жартами, відповіли на привітання. І тільки Петро Легейда промовчав. Був і глянув, та й одвів очі. Але згодом не втримався-таки.
— І чого б ото я рипався сюди? Без діла.
— Чи бачили таке?!— аж рукою об полу вдарила Прісь-ка, Павла Гусака жінка, бідова молодичка.— Уже й до крамниці не зайди через них!
— А чого заходити, спитати тебе?— пішов на підтримку Легейди Лука.— Що тут для тебе,— матерія, може, лежить сувоями? Чи солі купиш? Чи гасу?
— Зате он путрі ціла полиця. А може, мені якраз путрі й треба.
— Ти й без путрі ловка.
— Та кажуть. Не від тебе першого, Антоне, чую!— лукаво блиснула очима і одвернулась до прилавка, де інші молодиці говорили з продавцем Тихоном.
Як виявилось, маслянки в крамниці теж не було. Жінки забідкались. Різдво ж іде. Чи так і святкувати у небіленій хаті?
— А в Кислиці не були?— спитав Тихін, пройнятий не так співчуттям до молодиць, як симпатією до свого кума, крамаря Трохима Кислиці.
— Чом не були! Розкупили вже. А ми на тебе понадіялись.
— Та бачите ж, негода яка була,— виправдувався Тихін.— Скільки снігу навалило. Проб'ють люди дорогу, з'їздимо й ми в город. Де ще ті святки!
— На носі! А ви поки намнетесь, то вже й заколядують.
— А от тобі, Прісько, якраз і не випадає гарячитись. Ти ж сама тільки вчора з города. Чого не привезла собі?
— Маслянку з города? Та що ж я, коняка тобі?!— обурилась Пріська.— Мало того, що туди кожного разу на своєму горбі торбу з книшами...
— І ти — з книшами!
Дружний сміх у крамниці не дав їй докінчити фразу.
— Що таке?— оторопіла і, трошки злякана безпричинним сміхом чоловічого гурту, спитала розгублено Пріська, повернувши лице до жінок.— Щось я сказала?
А жінки й самі нічого не розуміли. Зглядались, пересмикували плечима. Аж поки нарешті одна не висловила здогад:
— Хильнули вже! Невже не бачите?
— Тим-то вони й не люблять, щоб ми сюди рипались! — далі повела здогад друга.
— Ну й нехай. Мало вони за три роки пісникували! Перемовляючись отак, вони стали виходити з крамниці.
Лука гукнув Пріську.
— Хто тут — мене?
— Ну, як там гайдамака твій?— спитав Лука.— Живий? Цілий?
— Та вчора живий був. Не знаю, як зараз.— І додала:— Самі були на війні, знаєте, як воно на фронті буває.
— Та який же фронт у Полтаві?
— А вони не в Полтаві вже. У Славгороді.
— А чого ж вони туди? І давно?
Пріська помовчала часинку. Хоч вона за цей день, відколи вернулась додому, мабуть, уже з десяток разів розповідала про свою поїздку до чоловіка — і дома, свекрові та свекрусі, й подружкам своїм,— але щоб отак, перед цілим гуртом чоловіків, було вперше. О, з ними стережись! Не дай бо, якесь слово зайве вирветься! їм тільки зачіпку дай... Вона одійшла від дверей (бо таки в щілину дуло дуже), вийняла з кишені свитки жменю насіння. Антон простяг руку — висипала йому, ще декого обділила. А тоді вже для себе дістала жменю. І почала, лузаючи насіння, розповідати.
Почала здалеку. Як із Федоською поїхала до Полтави. Як довідались, що нема куреня в місті. Серед ночі нібито підхопилися по тривозі й вирушили на станцію. А куди? Насилу вже на станції допитались, що на Славгород. Ну, що його робити? Добре, як у Славгороді вони ще, а як, може, далі поїхали? Посуткувалися з Федоською та й вирішили вертатися додому. Та легко сказати! Проходять поїзди — і пасажирський один пройшов, і товарняки, але ж народу того! На буферах, на дашках вагонів. Де тільки можна вчепитися. Куди вже нам! Та ще з торбами. Цілу добу отак на станції й просиділи. Хоч калавур кричи!
— Що то — деревня!— сказав хтось.— Не сіли в товарний, у військовий ешелон треба було. Скільки проходить їх!
— Еге ж! У військовий!
— Чи такі ловкі з Федоською, що не беруть!
— Чом не беруть! За поли хватають! Та, може, ми таки з Федоською були б і вскочили в біду. Але саме перед тим жінки у станції розповідали. Теж дві отак до чоловіків їхали з гостинцем. Хто зна, як воно було: чи самі впросилися, чи, може, й силою затягли у теплушку. Та ще проти ночі... А тоді й викинули з вагона.
— Ну, це вже ти, Прісько!..
— Та хіба ж я кажу, що на всьому ходу! Цього ще не хватало! На якійсь станції вже перед світом діждались, поки поїзд рушив,— та й випхнули з вагона, падлюки! Зразу ж за водокачкою. Там їх і знайшли люди.
— Чи хоч живі?
— Та... живі. У лікарню забрали.
— Звірі, а не люди! —важко видихнув Легейда Петро.— Таких вивів би та тут же, на насипу...
— Ще водитися!— докинув котрийсь.— В'язку гранат шпурнув би у теплушку. Ще й двері знадвору — на гак!
— То, виходить, у Славгороді так і не були?— після гнітючої мовчанки озвався Лука.
— Ні, були,— зробила маленьку паузу й заради ще більшого ефекту сказала з притиском:— І саме з військовим ешелоном доїхали.
— Самошедчі!— аж обуривсь Легейда.
— Та хіба ж ми в теплушці? Нема дурних! Якраз антилєрія проїздила. На платформах пушки, та здоровецькі такі! А в задніх вагонах коні. І саме напували їх конюхи, чи пак їздові. Ото до них і впросилися. Та до самого Славгорода отак і доїхали, у вагоні з кіньми. Нічогенько собі!
— Понесла-таки вас бенеря! А якби і в Славгороді не було?— І, главне діло,— через свою станцію проїздили. Чого не встать було?
— Опетит приходить під час їди,— засміявсь Теличка. Але ніхто його не підтримав. А Пріська, хоч трохи й зам'ялася, проте до кишені за словом не полізла.
— Та коли ж поїзд не зупинивсь!— І перестала навіть лузати насіння, насторожена: чи не спіймають на цьому. Бо ж на Князівці всі поїзди зупиняються, воду набирає паровоз. Ні, обійшлося. Тоді, повеселіла одразу, заторохтіла далі:— І в Славгороді теж попайдило нам. Думали, ну де їх шукати? А виявляється, на станції в теплушках курінь стоїть. Стали розпитувати про чоловіків своїх.