— Ну, а тепер здрастуйте, товариші!— І пішов по колу, тиснучи руку кожному. І для кожного знаходив слово привіту чи дотеп якийсь, а то навіть і жарт.
Коли Артем зайшов у хату, мати, переодягнена вже в буденну одежу, в джергу та латану кофтину, поралася біля печі з чавунами: гріла воду, як видно, для прання. На лаві біля передпічного вікна сиділа Орися, чистила картоплю. .У святковій сорочці з вишиваними уставками, в новенькій білій хустинці, яка трохи скрадала блідість її обличчя.
Тільки-но Артем переступив поріг і сказав "здрастуйте", вона підвелась і, підійшовши до нього, допомогла зняти шинель.
— Ой-о!— хитнув головою Артем, обіймаючи сестру за плече і пильно вдивляючись в її змарніле обличчя. З-під хустинки над лобом видно було острішок по-хлоп'ячому остриженого волосся. Востаннє бачив її ще влітку, до хвороби.
— Ото споганіла так?— схвильовано глянула дівчина у вічі йому.
— Не споганіла, а змарніла,— поправив її Артем.— Дарма. Вернеться здоров'я, вернеться і врода. Не журись, сестро!
Навшпиньки ступаючи, щоб не розбудити Мотрю, він підійшов до полу. Але вона не спала. Відкрила повіки, і на губи набігла, як хвилька, легенька усмішка.
— Одужуєш, Мотре, потроху?
— Та вже легше.
— Кріпись.
— Авжеж!— І перевела погляд з Артема на дітей, що сиділи під коминком.— Не так страшно вмирати, як страшно їх сиротами залишати.
Артем мимоволі й собі глянув на них.
Сиділи під коминком, понапинавши на коліна пелени сорочок, з шматком хліба кожне в руці. Софійка та Федько. (Остапові меншенькі). Мовчали досі. Але коли Артем оце глянув на них, сказали тоненько разом, у два голоси:
— Драстуйте, дядю! Дластуйте, дядю Алтеме!
— Здрастуйте!— відповів Артем. Потім ступив крок до них і погладив по голівках. Затримавши руку на Федьковій, спитав:— Ну та й довго я буду в тебе Алтемом? Ти ж мені ще влітку обіцяв, що подолаєш оце "ри"!
— Обіцяв!— засміялась Софійка і навіть знизала худенькими плеченятами.— Та хіба ж йому можна вірити?! Він же такий у нас брехунець!
— Сама ти "блихунець"!
— Ой, бабусю! Як він щипається!
І завелись. Аж мусила баба втрутитися:
— ] як вам не сором! Та що про вас дядя Артем подумає?!
Допомогло — притихли. Одсунулись одне від одного.
Артем сіз кінці столу. Поранена рука, натруджена під час ходи, нила, і він злегенька погойдував її, мовби дитя заколихував. Час од часу поглядав під комин, де зараз панував уже мир чи, може, ще тільки перемир'я. І не без цікавості спостерігав, як по-різному поводили себе брат і сестра. Со-фійка вже, видно, й забула про сутичку. Сиділа задумлива, іноді навіть забуваючи, що в неї шматок хліба в руці. Зате Федько! Здавалося, що весь свій запал, не витрачений в сутичці, він спрямовував зараз виключно на свій шматок хліба. Перш ніж куснути, довго примірявся, потім вгризався зубами в шматок і, відкусивши, жував, та так, що аж вуха ворушились у хлопця. Коли зустрічався з Артемовим поглядом, нітрохи не нітився. Ще навпаки, в очах з'являлось щось схоже на виклик, і одводив очі тільки на те, щоб знов при-міритись до шматка хліба.
"Оце так товаришок Василькові буде!— мимоволі подумалось Артемові.— Ой, тримайсь, синку!" Та жарти жартами, а таки нелегко доведеться малому. Попервах особливо: хоч і при бабі, а без матері, без батька.
— А де ж це Кирилко, що торба з книжками дома?— спитав раптом без особливої цікавості (аби що спитати), щоб одірватись від отих своїх думок, що вже од них аж у голові каламутно.
— Та хіба йому школа сьогодні в голові!— озвалась Мот-ря.— 3 самого досвітку заколотивсь. З батьком у ліс поїхав.
— Але ж Остап... Пояснила Орися:
— А він з дядьком Мусієм залишився в лісі. Гілля чухрають. Це б же треба переказати їм якось. Щоб хоч не гибіли там дарма.
— Та чи ж Остап сам не догадається,— од печі сказала мати. Тоді в двір вона підійшла якраз під кінець суперечки і знала, що поїхав Остап не в ліс, а повів воли в економію.— Перекаже кимсь. Возять же люди дерево. Як плав пливе по дорозі.
Артемові у словах матері почувся мовби докір йому. "А й справді, чи вірно я зробив,— подумав мимоволі,— одгово-ривши Остапа?" Що без бійки не обійшлося б, це йому було ясно. А чи ж варт — з такої причини! З Кіндратом Пожить-ком йому ще доведеться неабияк потягатися. Отож, далебі, не треба, щоб у людей склалося таке враження, що початком ворожнечі між ними була оця сутичка в дворі через оті воли; тобто причина сугубо особиста. А Кіндрат од цього тільки виграв би: диви, який дбайливий доглядач народного добра! І все ж таки Артем був зараз невдоволений собою.
Почував, що трохи завинив не лише перед Остапом, а й перед матір'ю та Кирилком. Ото старається з дядьком Мусієм! А воно... А втім, чого ж марно? Ніде не дінеться з лісу ні дерево, ні гілля. Хто там його забере! А от саме з гілля і треба було Остапові починати. Хіба ж отим оберемком соняшничиння натопиш у хаті? І як ті мати вхитряються!
— А це ти, сину, вірно зробив,— раптом по довгій мовчанці сказала мати.— І що йому так приспічило з тим деревом! Не встиг навіть дома оглядітись...
— Хоч на повітчину, каже, дерева навожу,— обізвалась Орися.— А то заведеться якийсь хвіст у дворі, нікуди буде й поставити.
Мотря зітхнула.
— А в нього ж так: худоба на першому місці. А те, що хата... Того й гляди — стеля обвалиться дітям на голову!
Артем глянув на вигнутий сволок з чорними хрестами від страсних свічок, підпертий стовпом. Обвів очима хату — ребристі похилі стіни, трухляві лутки.
— Оджила своє. Треба вже нову ставити.
— Ой, нелегка це справа — будуватися!— сказала мати.
— Тепер легше буде, аніж колись,— відказав Артем.— Дерева можна б і зараз... І як же це в мене рука не до речі!
— Та загоїться ж таки колись.
— Е, мамо, "колись". Не той тепер час, щоб дома розсідатися дуже. Загоїться — дня не сидітиму.
— А ти ж із Данилом Коржем домовився, щоб у Хорол разом. Заїде ж, казав. А ти підведеш!
— Та ні, до Хорола посиджу. Раніш і рука не загоїться.
— До речі, Орисю,— сказала раптом мати.— Ти не згадаєш часом. Колись у нас жінка ночувала. В той рік, що війна почалась. Ну, ота, що намисто забула.
— Згадала баба дівера!— посміхнулась Орися.— Чого це вам раптом спало на думку?