Але от буває іноді — мовби хмаронька на сонце набіжить, закриє. І в очах мені тоді увесь світ так і затьмариться враз!.."
— Ну, от ми вже і вдома!— як могла, удавано весело сказала мати.
Артем спинивсь і звів голову: перед очима в балці лежало рідне село.
Скільки раз (та, правда, не так уже й часто бувало це) отак, підходячи до села після своїх мандрів по світу, спинявся він на горбі, на цьому самому місці. І як кожного разу колотилося серце, аж мусив хоч на часинку спинятись, щоб заспокоїлось. Так чому ж зараз така байдужість в серці? І чи йти, чи стояти на місці — однаково. Навіть стояти наче краще. Тільки коли б отак: закам'яніти і стояти довіку. І хто-зна, скільки справді б стояв Артем, коли б мати не скрикнула раптом:
— Ой сину!
— Що таке?— кинувся Артем, глянув на матір і зразу ж, не чекаючи відповіді, звернув погляд у той бік, куди вона дивилася гарячими очима.
— Що то за люди у нас у дворі?
Із-за верб на греблі не видно було як слід дворища. Артем підступив ближче до матері, пригнувсь і поміж вербами побачив тепер, що спраді все їх подвір'я повне народу.
— Боженьку мій!— знову скрикнула мати, зірвалася з місця і побігла вниз з горба, плутаючись у довгих полах кожуха.
Тільки за кузнею, на греблі вже, наздогнав її Артем. Наздогнав, але що він міг зробити, чим заспокоїти її! Правда, і певності ще не було. Отож він спинивсь і став прислухатись, щоб пересвідчитись нарешті: є чи немає біди вдома. Коли є, то неодмінно прорветься якось — хоч дзвякне сокира в дворі, чи загиркає пилка, чи голосіння жіноче, як це звичайно буває, коли в хаті на столі у труні лежить хтось. Та не дзвякала сокира, не чути було плачу, лише доносився невиразний гомін, потім крик і страшні матюки.
Артем наздогнав матір і, схопивши за плече, спинив.
— Що ви вигадали, мамо! Нічого ні з Мотрею, ні з Орисею. Усе гаразд.
— Звідки ти знаєш?— гаряче глянула мати на нього.
— На похоронах так не батькуються.
Тоді мати різким рухом зсунула хустку з голови, щоб краще чути, і прислухалась. І, видно, теж почула брутальну лайку, бо раптом зітхнула з полегшенням. І стала дуже поволі, як вкрай стомлена людина, запинатися.
— Що там скоїлось?— спитала схвильована, але вже без тієї тривоги, що раніш.
— Зараз узнаємо,— сказав Артем.— Ідіть собі тихенько. Без вас обійдеться.
А сам, залишивши матір, пішов, навмисне не поспішаючи, щоб у розміреній ході вгамувати своє хвилювання.
Як зійшов з греблі, перше, що помітив,— глибоку санну колію, яка вела в двір. Ворота були відчинені навстіж і аж до самих воріт стояли люди у дворі — більше чоловіків, але й жінок немало. Крайні помітили його, зразу ж, тільки-но підійшов до воріт,— розступилися, дали пройти йому і загомоніли неголосно: "Дайте пройти, розступіться". Артем обережно, щоб не вразити руку, пройшов у саму середину натовпу. І спинивсь — далі йти нікуди було: просто перед ним стояла пара волів у ярмі, запряжених у рожнаті сани, спокійно ремиґали, байдужі до всього. Поряд, тримаючи їх за налигач, стояв Остап, якийсь настовбурчений, скуйовджений.
— Ну, чого ж стали, хлопці? Беріть!— крикнув Пожить-ко Кіндрат на двох парубків з рушницями,— один у чумарці, а другий у шинелі, підперезаній зеленим парубоцьким поясом.— Беріть силою! Раз добровільно не віддає.
Хлопці рушили, не дуже охоче, правда.
— Не підходь!— крикнув Остап і підняв над головою сокиру.— Не підходь! Не ручуся за себе!— І раптом помітив у натовпі брата. Аж рвонувся до нього всією душею:— Артеме! Та ти тільки глянь! Ти тільки подивись, який хазяїн у нас об'явився!
— А в чому справа?— як міг спокійно, спитав Артем, хоч уже сам здогадувався.
— Волів не дає!— Остап повернувся до Пожитька.— Самоуправничаю, кажеш. А вчора хіба я не приходив до тебе, у волость, в земельний комітет?! Просив добром — хоч на день волів з економії. У ліс з'їздити. Ти що мені сказав?
— А те й сказав: нема розпорядку такого.
— Тобі так можна!
— Собі весь двір дубами завалив!— крикнув із натовпу Мусій Скоряк.
— Видно, лісний склад надумав відкрити!— гукнув іще хтось.
— Возіть і ви. Хто вам не дає?
— Ти не даєш!—хрипнув Остап.— Собі возиш, а мені не даєш.
— Своїм тяглом вожу. І ти вози. Своїм.
— Де ж воно в мене, тягло?! Хіба що дітвору запряжу, так босі. Жінку — в сипняку лежить.
— Не моє діло.
— Ну так іди ж ти к такій матері! Коли не твоє. Одійди. Бо душу з тебе випущу!
— Заспокойся, Остапе!— підійшов ближче до нього Артем і поклав руку на плече. Тоді до Пожитька:— А чого ти, справді, волів не даєш? Від кого ти ждеш розпорядку?
За Пожитька відповів Трохим Остюк, у порваній шинелі і на милицях.
— Та вже ж не від кого! Від пана Грушевського. З Центральної ради.
— Он воно що! Ну, від Центральної ради розпорядку такого не буде,— сказав Артем.— Багачі сидять в ній. їм селянська нужда й за вухом не свербить. А ти, як видно, за підручного в них. "Нема розпорядку". Брехня! Про ленінський декрет чув? От тобі і весь розпорядок.
— Це нас не торкається.
— Тебе не торкається? Торкнеться і тебе. Постривай, будь певен.— Потім до брата:— А ти, Остапе, відведи воли.
— Та ти що?!
— На день раніш чи пізніш — не має значення.
— Не одведу. Нізащо! Він, значить, возить нехай?
— А тобі що, жаль? Мало ми на нього, на таких, як він, куркулів, горби свої гнули? Нехай хоч трохи відробить.
— Як це розуміти —"відробить"?— пихато випнув груди Пожитько.
— А так і розумій, як я сказав. Вози, відробляй! Чи, може, думаєш, що з тих дубів, що весь двір свій завалив ними, нову, ще просторішу хату собі збудуєш? Не вийде. Минулося! Поганяй, Остапе.
Остап, уже вагаючись тепер, мовчки дивився на брата, потім глянув на людей, що похмурі стояли навколо. Пошкріб у бороді.
— Та хоч би ж іще разів зо два з'їздити. Привезти решту.
— Іще привезеш. Не обов'язково сьогодні.
Остап тоді підійшов до колоди, що лежала тут-таки, і вцюкнув у неї сокиру. Потім підійшов до волів, взяв за налигач і, стиха гейкнувши, поїхав з двору.
Услід за ним пішов і Пожитько з тими двома "вільними козаками". Став і народ виходити з двору.
Артем весь час стояв у тій самій позі, аж поки вийшли всі, за винятком, може, десятка людей — сусіди, товариші. Тоді повернувся до них і сказав бадьоро: