— Ну що ж, Артеме,— сказав він, стримуючи хвилювання,— Вночі ти питав мене, чи зустрінемось. Не пам'ятаю, що я тобі крізь сон відповів. Зустрінемось, мабуть. А втім, хтозна. Давай на всяк випадок попрощаємось як друзі.
Обнялись міцно, поцілувались. І пішов Кузнецов.
Артемові тоскно відразу стало на серці. Не раз у своєму житті доводилось йому розлучатися з друзями, але ніколи після розстання наче не було ще отак, як зараз. Тільки коли прийшов Михайло з заводу, з нічної зміни, трохи розважився нарешті: Михайло став розповідати про вчорашню сутичку заводських червоногвардійців з гайдамаками.
— Таки добре, коли у керівництва голова добра на плечах, та ще й не одна! — говорив він, веселий і дуже вдоволений.— Уяви собі тільки, що Іванов сам не залишився б на заводі та не затримав би і червоногвардійців, а пустив їх на демонстрацію! Що б з того вийшло! Адже ціла сотня гайдамаків намагалась на завод прорватися. Ну, їм і дали! Хоч, власне, справжнього бою і не було. Вони зразу ж відкотилися, залягли. Півгодини, правда, ще постріляли. Та це — більше для виду, для свого отамана щоб чув із свого салон-вагона, щоб знав, які вони в нього... орли!
Поснідавши, Михайло зразу ліг спати. І знову Артем один з своїми думками. Навіть Михайлової матері не було вдома, пішла в чергу за хлібом. Ходив по кімнаті і місця собі не знаходив, поки не прийшла Таня Клочко зробити перев'язку. Молода, весела,— нащебетала повну хату. Про Серьожку приємну звістку сказала: була сьогодні в лікарні, впізнає вже. Потім пішла Таня, і знову сам. Ні, таки погана штука самота! А як же по кілька років в одиночках сиділи? Він підійшов до Михайлової полички і став вибирати щось почитати.
За читанням і минув час аж до обіду. Після обіду, коли Михайло пішов провідати Серьожу, хотів був знову читати, але не міг зосередитись. І довго ще не міг збагнути, чому це так. Аж поки нарешті не зрозумів: до обіду чекав, що, може, мати заїде (про свій від'їзд із Славгорода він уже й сам твердо вирішив, хоч і жалкував дуже, що так і поїде, ні з Федором Івановичем не побачившись на прощання, ні з Мирославою). Але недовго думав над цим: нічого не зробиш, коли так склалося! Загоїться рука — не така вже далечінь, перед Харковом заїде в Славгород, щоб потім звідси прямо на Харків. Так було до обіду. А зараз уже ясно було, що матері не буде сьогодні — п'ята година вже! Видно, нікого на базарі не знайшла. Отже, ціла доба в нього. Ну як же можна, щоб не скористатися з цього та не сходити увечері на Гоголівську вулицю! Та й не тільки на Гоголівську, а й на Троїцьку. Навіщо справді відкладати? І, може, навіть спершу сюди. Край, правда, не близький. Через усе місто. Найнебез-печніше буде Миколаївську перейти. Хіба по Сінній, а далі глухими вулицями та провулками...
Кілька днів тому, в перший день по приїзді, Артем був уже там. По дорозі на патронний завод зробив круга немалого, а зайшов-таки. Та як міг не зайти! Хоч і знав од Варвари (то ж вона й адресу сказала), що малий на селі, у баби зараз. Дарма! Хоч поглянути на той будиночок, де народивсь: на той двір, де вперше ноженятами малими по землі ступав. Було вже опівдні. Христя на роботі. Отож без риску несподівано зустрінутися з нею він собі вільно ходив по двору, поки не дізнавсь від жінки, що знімала зі шворки білизну, в якому саме флігельку живе регент з Троїцької церкви. "Та він же на війні".— "А жінка?" — "На роботі, на махорковій фабриці. Оце їхні двері. Замок висить". Прогнилий ґаночок, два засніжені кущі акації, напіврозвалений сарайчик.
Вузенькі суточки між ним та флігелем, ото, видно, й був Василькові його дитячий світ!..
За думками та спогадами, що полонили його, і незчувсь, як до хати відчинилися двері і поріг переступив Петрусь.
— Дядю Артеме, збирайтесь мерщій. Зараз тьотя Катря саньми заїдуть! — випалив він за одним духом.— Здрастуйте! — згадав уже потім. Та й зразу вже хотів іти: — Мені треба, тато наказали, за сошею дивитись, бо їздять, прокляті, і зараз по соші.
Але Артем затримав його на хвилинку. Спитав, чи всі вже поїхали.
— Хто? А, ті, що в пас ночували? Поїхали вже. Матрос — верхи на коні. А дядя Остап та старий на поїзд пішли. А отой... ну, як його, жених тьоті Орини, ще вчора поїхав. Дядю Артеме, так я побіжу. Ви ж іще вернетесь до нас?
— Поклон передай мамі, татові.— Ще хотів щось додати, але Петрусь уже був за порогом.
Артем підійшов до вішалки і зняв шинелю. Отак! От іменно: "Мечты, мечты!..."105 Хотів одягатись, але самому ніяк було, і нікого не було в хаті, щоб допоміг. Розгублений, стояв посеред хати. Раптом у дворі почулися кроки. "Ну, от і добре!" Відчинилися двері...
Артем від несподіванки, від радості, що пройняла його всього, заціпенів на місці. Горло здушило — аж боляче.
— Здрастуйте, Артеме,— сказала, переступивши поріг.
— Здрастуйте, Мирославо! — І жадібно припав поглядом до її блідого, змарнілого обличчя. Була зап'ята великою теплою хусткою. Мерщій зняла, поклала на стілець. Скинула верхній одяг.
— Не одягайтесь. Зараз я вам перев'язку зроблю. Артем сказав, що йому вже робили сьогодні перев'язку.
— Хто?
— Ну... акушерка тут є.
— Я повинна глянути.— Вона спиртом із слоїка помила руки і зразу ж підступила до нього, відкотила розрізаний рукав гімнастьорки і стала розбинтовувати руку.— Ви тільки не думайте, Артеме. Не бійтесь. Я дуже обережна була. Весь час ішла, а за мною в санях їхали, стежили, чи ніхто не ув'язавсь. Нікого я не привела.— Поки говорила це, розбинтовувала. Потім обережненько одірвала бинт. Артем здригнув.— Боляче?
— Та про цей біль...
Огляд рани заспокоїв Мирославу: нічого страшного, кістка ціла.
— А все ж берегтись треба, не запускайте. Регулярно, через день на перев'язку ходіть... Обіцяйте мені.
— Та вже ж! Хіба я сам не зацікавлений! Отакий час гарячий, а я, як навмисне, увесь у болячках.
— А що таке? — занепокоїлась дівчина.— Може, й та відкрилась?
— Та — ні. Інша.— І через те, що Мирослава не зрозуміла, додав: — Теж давня, але ще й зараз... Мирославо, я такий винуватий перед вами!
— В чому? — стривожено вже глянула дівчина на нього.
— Що тоді, в партійному комітеті, у під'їзді... Мирослава схилила голову. Артем сказав по паузі: