— І невже ото потім ніколи?..
— Ні єдиного разу. Таки добряче Петро допоміг мені гальма пристроїти: "Раз така вона!.." Та нащо краще, півроку ось в одному місті прожили. Адреси не знав, правда, ну, та — не голка. Коли б хотів...
— І невже ото, Артеме, так ніколи і не хотілося хоч би збоку глянути на неї?
— А навіщо? За чотири роки забулося трохи. Я, навпаки, весь час боявся ненароком зустрітися. Ну, а тепер — уже хоч-не-хоч доведеться зіткнутись.
— А чому ж неодмінно "зіткнутись"?
— Та хіба ж я дитину свою, кров і плоть свою, так і залишу їй? Цього ще тільки й не хватало у нашім чеснім роду, гармашівськім,— дяка чи, може, і диякона. Сутичка буде. А втім, може, й обійдеться. Може, якось домовимось.
— Ну яка ж мати віддасть рідну дитину?
— А хто ж її знає! Від такої жінки хіба наперед знаєш, чого можна ждати. Розповідає Варвара, що останній час більш у баби, на селі, живе. Ні на кого, мовляв, дома залишати.
— Працює десь?
— Відколи чоловіка забрали на війну,— на тютюновій фабриці. Може, й тому...
— А може?
Артем глибоко затягся цигаркою і з силою видихнув дим.
— А може... Я вже іноді й таке думаю: може,— щоб не плутався,— без дитини легше таки пеленою вихляти. Ну та! Яке мені, зрештою, діло до цього! Є чоловік, нехай він і скрегоче зубами!
— А цього я від тебе, Артеме, не чекав,— невдоволено сказав Кузнецов.— Які в тебе підстави отак про неї говорити?
— А в мене й тоді підстав не було. Аніякогісіньких! Хіба що ота її хитрість маленька, що не одразу сказала. Ну та хіба ще манишка ота. Всю молотьбу вишивала її. Тільки вільна часинка, уже й колупається в шитві голкою. Я й спитав якось, чи не в перший же день. "Женихові, мабуть?" — "Якраз оце мені женихи в голові! Людям за гроші!" І ось — чотири роки минуло, а й досі, як здумаю про манишку оту... Аж дух мені перехватить: "Правду казала тоді чи, може..."
— Ну, зараз це практичного значення не має.
— Ти так гадаєш? А от мені чомусь здається весь час, що, коли б я тільки упевнився, що це іменно так: ночами зо мною спала, а вдень дякові своєму манишку вишивала,— одразу б як рукою усе з мене зняло б.
— Слухай, Артеме,— аж повернувся на бік Кузнецов.— Так виходить, що ти її ще й зараз любиш.
— Що? Іще що скажи!
— Факт! Мені ще тоді, як ти розповідав про Таврію, подумалось таке. Бо коли б ти був байдужий до неї, не говорив би такими словами.
— Якими це "такими"? Хіба я не можу хоч коли-не-коли безстороннім бути? Та й потім — це ж про тодішню.
— А хіба їх дві?
— Одна. Але ж усе те, що вже потім сталося з нею, таке неймовірне, незбагненне, що іноді справді — мовби їх дві. Одна оця — теперішня, дячиха, якої я ще й не бачив ні разу, та й бачити не хочу, а друга — тодішня, яку — атож, не криюсь, любив до безтями і щасливий був — словами не розказати! Ну й годі! Ти таки маєш рацію: не дві їх, а одна. Дячиха. І ну її к монахам. Давай спати.
— Ще тільки одно спитаю тебе, про синашку. Припустімо навіть, що віддасть тобі. Що ти з ним будеш робити зараз?
У Артема, як видно, все вже було продумане, відповів одразу ж:
— Поки що у Вітровій Балці поживе. Я вже з матір'ю говорив про це. А потім... Не вік же я, справді, бурлакуватиму. Колись оженюсь-таки.
— Не заздрю я твоїй дружині майбутній.
— Он як!
— Ти це слово "оженюсь" таким тоном сказав...
— Ну! Не про сьогодні ж мова йдеться,— сказав Артем і, трохи помовчавши, додав, мовби про себе: — Не про сьогодні, та й не про завтра.
— Ага, ну тоді інша справа.
— Про Мирославу ти згадав,— після мовчанки знову озвавсь Артем.— Не сліпий, кажеш. Не сліпий і я.
— Тим краще.
— Тільки не думай, що в нас із нею хоч розмова була коли про це. Ні слова! І аж тільки позавчора в останню, можна сказати, хвилину. Коли я вночі ото заніс документи свої в партійний комітет, вийшли разом. Уже в під'їзді стояли... Власне, я сам і спровокував її на це — розчулився! А як простіш казати, одійшла якась гайка... А тепер аж самому совісно... Не знаю, як я у вічі їй гляну! Не те щоб я її не любив...
— Е, то вже не любов, як пішов вихляти!
— Я не вихляю. Я просто сам хочу розібратися в цьому. Не ті почуття в мене до неї, щоб можна було, як то кажуть, клин клином. Це була б така неповага до неї! Хіба ж не так? Адже навіть рубець на серці у чоловіка для жінки, та й навпаки, річ ой яка прикра! А що вже казати, коли та болячка іще й не зарубцювалася як слід! Не настав іще час. А я... Поспішив, одне слово.
Довго не спали вони в цю ніч, двоє друзів, ніяк наговоритися не могли перед розлукою. Потім, наче умовившись; замовкли. І ще лежали, кожен заглиблений у свої думи: і зітхали, і переверталися з боку на бік. І тільки вже перед самим світанком поснули-таки.
XXIV
Прокинувся Артем від гудків. Кузнецов вже встав — умивався біля умивальника. Господиня на плитці щось готувала снідати. Артем спустив ноги з ліжка і хвилину якусь сидів безпорадно. Кузнецов, витираючи обличчя рушником, глянув на нього.
— Про що ти думаєш, Артеме?
— Ось коли по-справжньому відчув я, як тому сердешному Тимосі. З одною рукою вік вікувати.
Кузнецов став допомагати йому взутися. Акуратненько обгорнув онучею ногу — як лялечка стала! Тоді звів обличчя до товариша й сказав:
— Ти, Артеме, і сам не знаєш, який ти хороший хлопець!
— А чого це ти раптом?
— От навіть у дрібниці: онуча. Інший подумав би: "Хто ж це мені взутися допоможе?" Та й усе. А ти не про це. Про Тимоху перш за все згадав.
— Ну! — трохи ніяковіючи, сказав Артем.— 3 Тимохою ми давні друзі.
— І він хороший хлопець. Твердий, стійкий, видно. Я так гадаю, що членом партії міг би він вільно бути. Будеш на селі — подумай. До речі, як це тобі вчора надало?..
— Ти про що? — спитав Артем, але одразу ж і догадався.— Ти про Грицька? Ну, коли ж вивів з терпіння!
— Чим?
— Без малу рік, як революція, а він усе придивляється.
— Ну й що ж такого! І добре, що придивляється. Значить, допомогти чоловікові треба. А ти що? Терпіння не вистачило, кажеш. Е, ні! Терпінням, Артеме, ти запасись. Воно нам ой як потрібне. Терпіння — це теж зброя!
— Народ заворушивсь,— сказала від вікна господиня.— Сідайте вже снідати.
Кузнецов швиденько поснідав, одягнувся. Попрощався з господинею. Потім підійшов до Артема.