Артем Гармаш

Страница 241 из 255

Головко Андрей

— Зараз на моєму робочому столі — четверта книга.. Дія відбува ється в 1918—1919 роках на Україні, тема — та, що й у попередніх трьох книгах..."

Та вже не судилося четвертій книзі побачити світ. 5 грудня 1972 р. письменника не стало. Замість трилогії, два романи —"Мати" і "Артем Гармаш"— склали художню дилогію про український народ у першій російській революції 1905—1907 рр. та під час революції і громадянської війни па Україні в 1917—1918 рр. На робочому столі прозаїка лишились рукописні сторінки двох фрагментів розділів роману "Артем Гармаш", які посмертно опублікувала дружина письменника Н. Л. Головко. Перший з них мав увійти до третьої книги роману, але не був включений автором до цієї книги, очевидно, щоб "не послаблювати напруження двох нових передостанніх розділів книги..." ("Дніпро", 1977, № 12, с.128). Для читача, він цікавий тим, що показує дальше ідейне й політичне гартування Грицька Саранчука — одного з провідних персонажів твору.

Другий уривок—це планований письменником фрагмент розділу II четвертої (ненаписаної) книги роману "Артем Гармаш". А першим розділом її мав стати (за попереднім задумом автора) теперішній останній XXV розділ третьої книги, який, як зазначалося, був включений до неї лише у видання роману "Артем Гармаш" у трьох книгах в 1972 р. Тепер ці фрагменти розділів, які не увійшли до основного тексту твору, знаходяться в Київському державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР Подаємо їх за публікацією в журналі "Дніпро", 1977, № 12, с. 121 — 128.

І

І/С..З гіркотою на дуті від невиразного відчуття мовби якоїсь провини перед односельцями, Грицько Саранчук минулої ночі потайки виводив із села своїх козаків, другу сотню повстанського полку, що з самої весни формувався у лісовій смузі в районі сіл Підгірні — Зелений Яр — Глибока Долина, з утікачів околишніх не лісових сіл, де нже побували німці, а то й не один раз.

Власне, виходив кожен собі окремо, поодинці прокрадались городами та глухими вуличками, щоб не потрапити на очі не те що поліцаям, але навіть своїм сусідам в отакому красномовному вигляді. ('пробуй жінка потім казати, що не знає куди, коли ж пішов з дому и повному похідному спорядженні: з гвинтівкою, з речовим легеньким мішком :м плечима (хлібина, онучі), з шинелею — у скатці чи й просто на руці або ж у спиті, як і шинеля, такій же недоречній в оцю задушливу ніч, але яка вже через годину-дві кожному з них ще й як пригодиться!— коли й не вкриватись, то хоч простелити під себе на охололу перед світанком і сиру після недавнього дощу землю.

За селом в умовному місці біля вітрики, на горбі — зіходилися. Загадано було виходити в обов'язковому порядку лише тим, кому, після викриття зв'язків Антона Телички з повстанцями та щасливої його птечі у ліс, так само не слід було рискувати життям, чгілишаючнсь в селі з надією, що може минеться, не зачеплять німці. Набралося таких близько трьох десятків, не враховуючи Андрія Скоряка та Сашка Легенди, котрі зараз на варті і самі вже доберуться. В селі лишалось іще з десяток. Почекали трохи, та як протягом півгодини вже не підходив більш ніхто, Грицько надумав рушати. Бо хоч і не к спіху, а нема потреби людей без сну морити. А коли й забарився котрийсь, дорога відома, наздожене, а то і в лісі знайде. Скомандував вишикуватись, і — кроком руш!

Ішли вільно, не в ногу, кому й де вигідніш було — по обочинах двома ланцюжками, бо на проїзній частині дороги після недавнього дощу весь час попадались іще не просохлі як слід калюжі. І мовчали у невеселій думі кожен. Аж поки Іван Прядка не озвався раптом:

— Ну, харашо...— він зупинивсь, почекав, поки порівнявся з ним Грицько і лише тоді повів далі: — Нехай вже ми ось із Микитою, з Карпом, та й решта, мало не всі, але навіщо воно тобі, Грицьку, здалось оце поневіряння?!

— Оце так сказав! — похопився котрийсь.— Сотню свою, значить, вирядив би, а щоб сам...

— Та хіба ж я про це зараз,— не дав і докінчити Прядка.— Зараз ясне діло: в кругу сидиш, кругову й пий! Я про раніше. Вискочив, слава богу, з війни. Чого тобі було в оцю другу встрявати? Прийшов додому — хазяйство є,— і саме те, що треба! Є на чому й крутитися і разом з тим ніхто не зазіхне і в куркулі не запишуть. Чого тобі ще? Оженився б собі — найліпша дівка в селі не пішла б, а побігла б...— і зам'явся трохи, бо згадав весільну пригоду оту з Грицьком, проте закіпчив-таки:— Та й спав би оце під боком у жінки,— носом у пазуху.

— Дурний ти, Іване,— замість Грицька відповів Дудка Лука, бо пауза щось затяглась трохи.— Та хіба ж у людини саме черево? Є ж іще й над черевом дещо. Голова, наприклад, з думками. Та й серце з усякими чуСТ-JBa МИ...

qf — Ох, і розумний обізвавсь! — незлобиво відказав Прядка.— То по-твоєму виходить, що всі, хто не чапає оце з нами,— вся півтисяча мужиків нашого села — безголові, нечуственні?! Та й не до тебе річ. Грицькові я кажу.

Мовчати вже ніяк було, і Грицько сказав:

— На це я тобі, Йване, відповім отак само, як одному мудрецю колись. Це ще, як додому з війни повертавсь. У Славгороді діло було. Теж зайшла отак мова про війну громадянську. Ото він і застеріг мене по дружбі народною приказкою:"Де двоє б'ються — третій не мішайсь!" — "А чого ж це я — третій?" — питаю.— "Бо таке твоє середняцьке становище. Ори, мели, здавай хліб для революції, для робочого класу, але сам не встрявай, мовляв, без тебе обійдеться".— А воно бач... Не раз я потім згадував цю "дружню" пораду та й мусив відкинути її.

— Еге ж,— погодився Прядка.— На пролетарію всіх країн понадіялись дуже. Аж воно — "поки сонце зійде!.."

До лісу від села була верства якась, не більш. За розмовою і не зчу-лись, як опинилися вже на узліссі. Тут Грицько й думав розташуватись. Але виявилось, що з усіх лише двоє прихопили фляги з водою, які тут же за одним духом і спорожнили гуртом. А біля лісникової хати — криниця джерельна, та й сіна копиця напевно ж є, бо земля таки сира після дощу — не штука й болячку яку підхопити. А до всього, ще й отаке життя...

— Ех ви, козаки! Преславних лицарів правнуки нікчемні! — безжурно жартував Лука.— Що тоді комарви було менш — у Великому Лузі та на дніпровських лиманах? Чи не такі кусючі?