Тільки вже на підході до дядькової дачі нарешті гикавка відпустила його. І це було тим більш до речі, бо з альтанки чувся гомін і дядько, побачивши його; гукнув зайти. "Де ти пропадаєш! А тут люди цілу годину вже чекають на тебе.— Люди ці, літнє подружжя, були із Славгорода і прийшли по його об'яві відносно дачі.— Ключ же в тебе, веди — показуй". Павлові зараз дихати не хотілось, а не те що кудись іти. На його щастя розмову, проваджену до його приходу, як видно, не було закінчено, а цікава, мабуть, була, то дядько підібрав обірваний її кінець, став допитуватись, що ж було далі. Та не встиг оповідач рота розкрити, як він перепинив його: "Стривайте. Так ось же мій небіж, можливо, знає, бо лікувався в її батька". І пояснив Павлові, що йдеться про дочку лікаря Марголіса, гімназистку-восьмикласницю. Павло сказав, що навіть знайомий. Дуже мила дівчина. А що таке? За розповіддю славгородця виходило, що саме з неї все й почалось. (І ще дивуються потім, чого їх не люблять!) Було втихомирилось трохи у місті — можна жити стало, а тепер знов таке коїться! (Не чого ж і вони тікають на цю дачу!) На терор і німці відповіли терором. Позавчора десятьох заложників розстріляли. За того офіцера, що гімназистка ця — дарма що єврейка, та ще й з порядної сім'ї, а теж терористка — під виглядом вуличної проститутки завела вночі у якийсь глухий скверик, де їх уже чекали. Схопили й повісили на базарній площі. Для більшого розголосу. А своїх отих двох познімали із шибениць. Дорошенко спитав, чи не з'ясувалось, хто ті два? З'ясувалось. Щоб німці та не докопались! Не двоє було їх, виявляється, а невідомо скільки. І торба з грішми теж не одна. Лишилося ще чим сторожу гайдамацьку підкупити, котра вагони із зброєю стерегла. Вночі підвели паровоз та й причепили невідомо вже скільки вагонів тих, може, й десяток. І вивезли з міста. "А оте золото та банкноти, либонь, на ваших краях роздобули, багачів та церкви святі пограбувавши?" Дорошенко сказав, що, дійсно, було таке. І керував усім цим якийсь старий каторжанин, дарма що однорукий,— продовжував оповідач.— Родом із Вітрової Балки, на прізвище..." — "Невкипілий",— підказала пам'ятливіша його жінка. Павла ця звіста здивувала вкрай. Спробував заперечити оповідачеві тим, що сидить Невкипілий зараз у в'язниці. Дійсно, політичний каторжанин, але старий вже на таке діло. А головне — з обома руками. І затнувся. "Однорукий! То, може, це Тиміш?" І весь заціпенів... А коли згодом дядько знову нагадав йому про дачу, кинувся, наче розбуджений раптом зі сну, і не одразу навіть зрозумів, чого од нього хочуть. А второпавши, знічено засовався на ослоні, бо не знав іще, як йому викрутитися з прикрої історії. Наймач сам допоміг. Сказав, що вони вже з дружиною бачили ту хату з вулички через тин — старенька! "Старенька? — зрадів Павло, бо тепер уже знав свій викрут.— А чому не казати вже чисту правду — стара?! Це зокола. А всередині ж іще гірш!" Сьогодні вранці, мовляв, як зайшов та роздивився як слід, одразу й передумав: обвалиться стеля, покалічить, а тоді що? А от об'яву забув зняти. Попросив чемно пробачення за марні турботи, тим і скінчилося.
Але оторопілому дядькові, як пішли вже одвідувачі, пояснив свою відмову зовсім інакше, виправдовуючи розбіжність тим, що не міг же він "розперезатися" перед сторонніми, сказати правду, що просто злякавсь, як той хлопчисько, коли дійшло до діла. Бо це ж йому самому спала на думку та ідея, а вдома про здачу в оренду хати не було й мови. Батька то не страшно, а от матусі... "Та чи вам, дядечку Саво, треба говорити! Самі добре знаєте свою єдиноутробну сестрицю: славна "жанчйна", як каже наша шкільна сторожиха біженка-бі-лоруска, але з якою все ж таки краще не заходити ні в який конфлікт".
На другий день виїхати у Вітрову Балку раненько, як то збиралися, вони не спромоглись. Бо напередодні у Дорошенків були гості — допізна засиділись та й випили гарненько, тому встали пізно, на іменинний обід встигнути вже не могли,— пообідали вдома; а по обіді дядько, за своєю звичкою, поспав годину чи й більш. Виїхали десь годині о п'ятій. І хоч їхали непогано, тільки к вечору дісталися до Вітрової Балки.
На узвозі, коли візник поїхав з гори тихо, Дорошенко, може, після годинної мовчанки, озвався до небожа:
— То я ж на тебе, Павле, покладаюсь, як на кам'яну гору.
— Уже й "як на кам'яну"! — засміявся Павло.— А от я і не певен, чи хоч піщаною кучугурою зможу вам стати в пригоді. Боюсь, що нічого не вийде. Бо таки хата потрібна старим. І, може, навіть доведеться переїхати значно раніш, як думалось. Може, навіть і незабаром.
Дорошенко обурився. Нагадав, що не далі як три дні тому домовились про це. Павло стенув плечима:
— Так то ж було три дні тому. А за цей час багато чого сталося. І навіть такого...— повагався часинку,— навіть такого, що далебі, і в сні не сподівався бачити...
Як проїздили греблею, Павло попередив візника, щоб коло першого двору спинивсь. І коли стали, мовив до дядька Сави:
— їдьте далі самі, а я не забарюсь; за якусь чверть години буду вже вдома.— І відійшов до гармашівського перелазу.
XXIV
Тільки мати з усієї гармашівської родини цієї ночі ще не лягала спати. Всі зразу ж після вечері (на яку саме й потрапив Павло і змушений був сісти й собі за стіл) розійшлися по своїх кутках. Остап із хлопцями — в клуню; Мотря з Со-фійкою лишилися в хаті; Орина та Христя лягли в хижі — на помості, що Остап зразу по приїзді невістки з города, три дні тому, на її прохання прилаштував між порожніми кошелями для неї з Васильком. Постелилася й мати — в сінях на потрушеній клечальною лепехою долівці. Постелилась, але в сон не хилило. Сіла на призьбі біля порога на своєму звичному місці та й засиділась у важкому роздумі про бідолашну Орисю, отак несподівано овдовілу в свої неповні двадцять літ.
Згадалося своє вдівство. Теж молода була, але двійко дітей уже мала — Остапка та Марисю. Місяця дівчинці не було, як помер батько — привезли з поля тіло саме: за межу зчепились були з Архипом Гмирею. І, може, од горя того й маленьку свою за якийсь тиждень втратила: годувала перегорілим з горя молоком. Лишилася з Остапком удвох. І хоч як важко було, та не сама — з сином. З надією, що хоч не скоро, а буде господар у дворі, годувальник на старість. А в Орисі? Ніяково самій спитати і невісток незручно просити, щоб дізнались од неї. І де їй жити доведеться? Поки Захар ще нежонатий, а як приведе жінку в хату, та ще немов лихої вдачі, незговірливу... Чи до себе взяти? Увесь день ці турботні думки з голови не виходять. А тут іще й Павло нових підкинув— І що за людина! Далебі, важко згадати, коли він переступив поріг у хату з якоюсь, хоч маленькою радістю. Завжди з якоюсь прикрістю. Як і тоді взимку, коли розповів їй про любовні походеньки Грицька Саранчука у Славгороді. Але ж добре діло зробив! А коли б не він, то побралися а тут же в селі і ця вчителька. Що то за життя було б! А втім, хіба можна наперед знати, як би воно було! Може б, тоді зовсім інакше повівся Грицько, пошанувався, порвав стосунки з ївгою та й жили б з Орисею лагідненько. До осені на старому подвір'ї пожили б, а збудувавши хату (вже й дерева ж батько навозив), вибралися б на своє господарство. Пригадалось, як узимку верталися з Пісок із Артемом — пішки великим шляхом, та й проходили повз Саранчуків одруб. Вишнячок, криниця на майбутній садибі... Аж серце співало тоді від радості. І все оце, наче дитячу забавку в піску на дорозі, потоптав необачно. Проте серця на Павла не мала. Адже чинив, певна річ, тільки з наміром зробити їм як краще. Таки не байдужий до них. І про Артема ж тоді як він турбувавсь, радив, щоб конче наполягла на від'їзді його з села. Бо роззброєні гайдамаки сотника Корпія Чумака, ясне діло, йому цього не подарують. І дійсно, на різдвяні святки навідувались. Та він уже був тоді в Попівці. А коли б не Павлове застереження? І сьогодні оце...