"Мечты, мечты, где ваша сладость!" Він помацки дістав з-під столу обіч постелі недопиту пляшку коньяку, що під час вечері передбачливо приткнув за ніжкою столу, хильнув просто з пляшки, потім закурив і знову ліг у тій же позі— горілиць. У саду в бузкових кущах і далі — в березі ридали солов'ї. В грудях у нього беззвучно ридало серце. Бідолашне! І як воно витримує все оце, не розірветься досі?!
Хоч би й того лютневого вечора. Повернувшися з роботи додому, Павло застав отця Мелентія з Вітрової Балки. Приїжджаючи до міста в своїх церковних справах, він завжди зупинявся у Дорошенка, якому через дядину Серафиму доводився якимсь далеким родичем, і майже кожного разу привозив Павлові од батьків листа чи й гостинця. Був лист і цього разу. Але Павло неуважно, не читаючи, поклав до кишені і за весь час не згадав навіть про нього. Як звичайно, прибулий розповідав за вечерею сільські новини. Політичні, як видно, виклав уже раніш, до його приходу, зараз мова була про справи побутові. Даремно, мовляв, отак лякали вчені наслідками війни: обезлюдіє земля. Не обезлюдіє! Про що свідчить зокрема й те, скільки весіллів згуляли тільки в цьому, новому році. Минулої неділі аж три пари повінчав. І звертаючися до Павла: "Твою молочну сестру теж обкрутив, сіреч обвінчав. З Тимохою Невкипілим". Павло спершу не второпав, про кого мова. Отець Мелентій уточнив: Гармашівну, Катрину дочку, крайня хата од греблі. Але й тепер Павло не йняв віри. "Щось ви, отче Мелентію, плутаєте, не може такого бути. Ще коли б сказали — з Грицьком Саранчуком..." Отець Мелентій обурився: чи ж він пастви своєї не знає! Саранчук — то є Саранчук, а Невкипілий — Невкипілий. Однорукий. Не мовивши слова, як очманілий, Павло, слоняючись, вийшов із їдальні: у кабінеті вихопив з кишені листа. Писали і з дому про цю неприємну новину. Павло, лютий, зжмакав листа, кинув на підлогу, а сам, охопивши в розпачі руками голову, впав на канапу ниць. А вранці — спав чи не спав — устав поламаний увесь, із синцями під очима. Звелів Даші принести сніданок йому в кабінет і пішов мерщій в свою редакцію. Знав, що єдиний рятунок для нього тепер — забутися в праці, в азарті політичної боротьби.
Якщо він і раніше був неабиякий у Славгороді "писака-забіяка", мавши все потрібне для цього: і темперамент, і ерудицію та хист, і нахабство, то тепер він перевершив самого себе. Читаючи його статті в газеті та сатиричні вірші чи слухаючи прилюдні виступи, багато хто просто дивувалися: як він іще ходить на волі! Отож "по інерції", як видно, і своїм згодом перепало од нього. Картав, як тільки міг: задрипанці, запроданці (бо дуже нило серце ще за Парижем, що майнув чарівним маревом і розтанув у повітрі), а німців — не інакше, як вандали-прусаки і при цім слові неодмінно назву цієї комахи в дужках (Blattella germanica), за що і поплатився потім своєю редакторською посадою, ще й у німецькій комендатурі посидів кілька днів. Але, мавши серед своїх заступ-4 ників отаких поважних громадян, як поміщик Галаган та генерал Погорєлов (звичайно ж, не могли вони бути невдячними йому за ту велику послугу з переховами сина Погорєло-ва), на третій день він уже вийшов на волю. Лишатися в місті йрму не було чого. Не вабила тепер і Вітрова Балка. Та куди ж дінешся! І поїхав, із страхом думаючи про неминучу, в умовах села, зустріч з Ориною. Тож, дізнавшися вже дома, що її в селі нема — живе з чоловіком у Підгірцях, зрадів і заспокоївся трохи. Потіснивши батьків, одгородив ширмою для себе закуток лише з столом та ліжком і з першого ж дня сів до столу за свою, в значній мірі автобіографічну, повість. За два місяці один тільки раз одірвався від роботи на кілька днів — їздив у Князівку до дядька (саме перебрався той з міста на дачу), та оце вдруге тепер — не так у гості, як у справі: треба ж таки щось із хатою робити.
На другий день, ідучи купатися на річку, він, тепер уже сам-один, зайшов на свою садибу. Обійшов геть всю, хазяйським оком примічаючи, що на вгороді посаджено, а в садку — чи будуть вишні, щоб же й це врахувати в орендну плату за дачу. Вирішив, якщо до завтра не знайдеться охочого, доручить дядькові цю справу, а сам поїде додому.
Проте Дорошенкові вдалося його одговорити, два-три дні, мовляв, нічого не вирішують, а в неділю разом і поїдуть раненько, щоб устигнути на обід. А тим часом, коли вже так сверблять руки до роботи, можна ж "окулірувати" мансарду або альтанку та й строчи собі хоч і день-ніч. Павло сказав, що до роботи його щось не тягне. Тоді дядько знайшов інший мотив: "А невже тобі не кортить глянути на свого суперника, з самої цікавості — кому віддала вона перевагу? А може, ще не пізно, то й позмагатися з ним, зійтись, так би мовити, в лицарському двобої?" Але Павла і це вже не цікавило.
І все ж таки зустрітися їм довелось. Якось, повертаючися з крамниці (ходив по цигарки), на вулиці зустрів генерала
Погорєлова. Ішов задуманий, то, може, й не помітив би, але Вовка перший упізнав його, радо погукав: "Павло Макаровичу!"— і, сплигнувши з екіпажа, підбіг до нього. Був у новенькій військовій формі з золотими прапорщицькими погонами. "Та це тільки трамплін,— засміявсь на привітання Павла.— Незабаром і поручиком буду. А наш Віктор не ротмістр вже, а підполковник. У тридцять років це непогано!" Отак розмовляючи, підійшли до фаетона, де сидів старий Погорелов, привітно посміхаючись йому назустріч. Подав руку, а як привітались, показав на місце поруч себе на задньому сидінні. Павло розгублено оглянув себе. Був одягнутий зовсім не для гостини: у синій косоворотці, штани прасовані вже хтозна й коли, на голові старий студентський кашкет з вицвілим верхом. "Пусте,— поблажливо сказав генерал.— Це ж на дачі. А зробите всім нам велику приємність". Павло сів в екіпаж (Вовка примостився на відкидному сидінні навпроти них), і поїхали у напрямку до Галаганового маєтку.
За обідом все обійшлося гаразд. Навіть Людмила була з ним в міру люб'язна. І тільки ротмістр Бобров, жених Людмили, цілковито ігнорував його, хіба що кілька разів неуважно сковзнув поглядом по його обличчю. Та ось порбіді молоді чоловіки-курці перейшли на відкриту веранду, куди їм подано було каву. Посідали в плетені лозові крісла й закурили. Глибоко затягшися цигаркою і видихнувши цілу хмару диму, ротмістр несподівано звернувся до Діденка: "Давно мріяв зустрітися з вами, шановний поете!— глузування чулося в кожному його слові. І Павло одразу ж відчув себе дуже незатишно в оцій компанії аж трьох золотопогонників. Насилу стримуючись, із підкресленою ґречністю мовчки схилив у його бік голову. А ротмістр зробив навмисну паузу й сказав далі:— Хочу спитати вас, задля чого і на якій підставі ви намагалися скомпрометувати Людмилу Леонідівну, приліпивши її ініціали до свого паскудного, порнографічного вірша?"—"Але ж то була лише прикра друкарська помилка!"— несподівано для нього самого вихопилось у Павла. "Брехня!— Вся розмова йшла, природно, російською мовою, і це українське слово він спеціально вжив замість "ложь" чи "неправда" для більшого приниження.— Чи, думаєте, не знаю, як ви потім виправляли від руки, щоб замести сліди своєї підлоти!"—"Та звідки ж він знає про це?— промайнуло в Павловій голові.— Адже тільки Людмилі писав про це в листі. Невже од неї?" І вирішив будь-що триматися тієї версії, мовляв, тому й довелось виправляти, що друкар поставив не ту літеру, завдавши немало мороки. "Ще б пак! Уявляю собі...— сказав ротмістр, а ті двоє стримано засміялись. Бо знали, що він таки справді спеціально заходив у Славгороді до книгарні й переглянув вибірково, звичайно, увесь тираж.— О, коли б я хоч в одному екземплярі побачив... Та од вас би зараз тільки мокре місце зосталося б!" Ну це вже було занадто! Проте Павло зовні спокійно допив свою каву, поставив чашку на стіл і лише тоді звівся. Потім, заклавши руки за спину й випнувши груди (не геть-то широкі, від чого й виробилася в нього оця звичка — розвертати плечі та випинати груди в певних обставинах), зухвало сказав, тепер уже вкраїнською мовою, можливо, й сам не помічаючи цього: "А тепер дозволю собі вас запитати— На якій підставі ви, непроханий чужинцю на оцій землі — суверенній державі,— чините мені допит? Хто ви такий? І ким доводитесь моїй співвітчизнянці Людмилі Леонідівні?"—"Вона моя наречена",— здивований несподіваною витримкою цього непоказного шпака-студента відповів ротмістр. "Тільки й всього?— силувано посміхнувся Павло.— А з вашого тону можна подумати — шлюбна жона!" — "А ви ще вбачаєте різницю між цими категоріями?"—"Олег!"— почувся докірливий вигук Людмили з порога (ніхто не помітив, як вона підійшла), і Павло, оглянувшись на неї, побачив — уперше за всі роки знайомства з нею,— як вона зашарілася. Ротмістр притиснув складені навхрест руки до грудей і винувато схилив голову: "Пробач, Людонько. А зрештою ми ж не ханжі й не малі діти!" Все було ясно. "Авжеж, кірчить! Як півень курку!" І хоч це він припускав і раніш, та одна справа — припускати і зовсім інша і — знати напевно. Клубок гіркоти підступив йому до горлянки, хотів звільнитись — ковтнув слину і несподівано голосно гикнув, потім — вдруге... Він узяв свою чашку й зробив кілька ковтків майже самої гущі — даремна річ. Не допомогла й вода, що приніс Вовка: гикавка не полишала його. (Ще добре хоч Людмила одразу ж, після першого разу, пішла з веранди). Тоді, втративши всяку надію, поставив стакан на стіл, розгублено обвів очима присутніх і знизав плечима: "Тьху, чортівня яка! Мабуть, таки краще піти мені звідси".—"Я теж такої думки",— вперше за весь час скривив у посмішку тонкі губи ротмістр. Павло пильним поглядом затримався на його породистому обличчі, якого не псували навіть булькаті голубі очі, і, не прощаючись, зійшов сходами з веранди. А вже з землі повернувся лицем туди й, піднявши руку, проказав, як заклинання: "Але зарубайте собі на носі, що не бачити вам єдиної неділимої як своєї потилиці!"—"Ступай, ступай,— підійшов до балюстради ротмістр.— Мазепинець нещасний!" І кинув йому забутий ним кашкет. Не зловивши, Павло підняв кашкет з землі і, витираючи запорошений верх рукавом сорочки, неквапом попрямував через просторе подвір'я до воріт.