— А чим же зв'язані руки в нас, Лук'яновичу? Коли не секрет, звичайно.
— Та які ж у нас од тебе секрети! В'яже нас передусім наш "лазарет". Адже й зараз не менше сотні — в сипняку та в іспанці — лежать покотом по клунях. Коли б не Хари-тина Данилівна наша, не знаю, що робили б. Хоч "рятуй" кричи. Отож і доводиться весь час...— знайшов таки мовби підхоже слово,— балансувати. Щоб не переборщити.— А як не був певен, що Грицько цілком зрозумів його, то ще додав:— Поки не дуже дошкуляємо німцям, то й вони, бач, не дуже нас чіпають. А інакше...— І вже тепер звертаючись до всіх:— Чи думаєте, велика труднація для них пробитись осю-ди, в Підгірці? Одного полку досить. А ми що виставимо проти них? Коли ж більша половина в загоні — з вилами та косами.
— Як за Коліївщини167!— кинув репліку Тригуб, командир третьої Михайлівської сотні.— А тим часом надворі як-небудь двадцятий вік, а не вісімнадцятий.
— Спасибі, що підказав. Дійсно! І зброя в них цілком сучасна. Та й вистачає,— говорив далі Кандиба.— І кулемети, й міномети, а буде потреба, то й за артилерією діло не стане.
— І доки ж триватиме оце, не знаю як і назвати,— пере-мирря, чи що?— спитав Ажажа.
— Було б учора питати. Учора б сказав, бо думав, ось-ось повернуться хлопці зі Славгорода, а сьогодні вже нічого не знаю. Будемо завтра гуртом міркувати. Одне тільки знаю, що перш за все треба "лазарет" наш ліквідувати. Роздати хворих по людях; потайки розвезти по околишніх селах. Розв'язати руки собі. Інакше... Треба тверезо дивитись на речі. Особливо тепер, коли лопнула наша надія в отакий легкий спосіб розжитися на зброю — у них же самих. Як мильна булька лопнула. А ти кажеш, Самійле, все так добре було підігнано. Еге ж, краще вже нікуди!
За тиждень перед тим, як поїхати Невкипілому із Злиднем у Славгород, саме Коржа з тим же Злиднем, що єдиний в загоні добре знав німецьку мову, було надіслано в розвідку, на остаточні перемови з отим самим Мейєром, тому зараз Коржеві в словах Кандиби вчувся мовби докір йому за недбайливо виконане завдання. Незаслужена образа до щему в серці вразила його, але стримавсь і сказав, як міг спокійно:
— Ну, я ж не провидець! Але хто ж думав, що вони будуть в торби заглядати. Тоді, як ми були, ніякого контролю при виході з вокзалу не було. Та й у городі за цілий день ні один собака навіть посвідки не спитав. Не чого ж мене й дивує, що на цей раз... Так, наче спеціально заради них контроль було поставлено.
— А чому ж "наче"?— спитав Тригуб.— Хіба це така вже неможлива річ? У зв'язку з цим хочу тебе, Самійле, спитати ось про що: у Славгороді за той цілий день ви так із Злиднем і були весь час разом чи, може, він відлучався кудись, хоч не надовго?
Ще й не догадуючись, до чого веде Тригуб, але в самому тоні його вловивши не дуже старанно й приховувану ним зловтіху, Самійло Корж відповів досить уразливо:
— Здається, в нужник відлучавсь. Але не скажу — по малій нужді чи, може, й по серйозному ділу. Не допитувавсь. А тебе ж, либонь, саме це цікавить?
— Ні, мене цікавить інше, — милуючись своєю витримкою, сказав Тригуб.— Мене цікавить, чи не міг Злидень, раз уже знав, хоч приблизно, в який день має знову приїхати в місто, на цей раз уже з грішми, чи не міг він прохопитись про це у розмові з котримсь із своїх щирих друзяк. А їх у нього в Славгороді, здається, немало. Навіть сам начальник міської державної варти — з тих же, що й він, синьожупанників.
— Е, ні, стривай! Не туди гнеш, Тригубе!— обурився Кандиба.
— Та я ж не кажу, що зумисно,— позадкував Тригуб.
— Не глухі, чуємо, що ти кажеш.
Проте обурення вже поволі влягалось. Згадав, що допіру він і сам, коли дізнався був од Кушніра та Гудзія, ще до прибуття сотенних командирів на нараду, про те, що Злидень якимсь чудом уник арешту, а відтак і страти, теж погано подумав про Злидня. Отак чисто, як оце тепер Тригуб. І тільки вже після розповіді Кушніра про підслухану Артемом Гармашем розмову когось там із державної варти з невідомим, провокатором, якимсь Пашком, з величезною полегкістю, як важенний тягар із пліч, скинув з душі підозру на Злидня. Тож, мабуть, отак легко було б і Тригуба, чи й ще, може, котрогось із присутніх, звільнити від цього тягаря-підозри. Але ж тоді з Кушніром домовились не розголошувати про ту розмову, хоч до приходу Гармаша. Щоб не сполохати отого самого Пашка, чи як там його насправді звати. Прикро, звичайно, полишати хлопців в отакій омані. Але нічого не вдієш!
— Ну що ж, хлопці, на цьому й кінчимо,— після тривалої важкої мовчанки сказав Кандиба.— Ще буде й завтра день. А тепер — гайда по своїх сотнях.
Хвилин кілька по тому, як сотенні командири вже пішли собі, а Цибулька ще під час зібрання дружина кликнула чогось "на хвилинку" в кімнату, сиділи обидва й мовчали, ніби зачаровані місячною літньою ніччю. Але насправді ні Кандиба, ні Саранчук у глибокій задумі нічого не помічали навколо себе. Кандиба думав про завтрашній збір загону і про те, що, здається, даремно тішив себе сподіванкою на одностайну підтримку його своїми хлопцями: Гнат Ажажа то напевно вже не мовчатиме, і Тригуб знайде чим підковириути, та щось і Легейда Петро підозріло мовчав цілий вечір!.. А Грицько намагався вгадати, на яку ж розмову запросив його Кандиба, але чим більше думав, тим дужче заплутувався в здогадах. І не знати, скільки б іще отак сиділи вони, коли б Харитина Данилівна, виглянувши у вікно, не покликала їх вечеряти.
Кандиба важко зітхнув, мовби не вечеряти, а, в кращому випадку, ще на один прочухан кликано його, і сказав якось мляво:
— Ну що ж, ходімо, брат.
— А розмова ж наша як?— не втерпів Грицько.
— За вечерею й поговоримо.
Проте склалось не так, як думалось, і поговорити їм за вечерею не пощастило. З самого початку розмова потекла не тим річищем.
— Е, та в тебе, Миколо Лук'яновичу, вже один ночувальник є!— сказав Грицько, тільки-но переступив поріг до кімнати.— Хто це?
На широкому тапчані лежало, розкинувшись у неспокійному сні чи, може, й у жару, білоголове хлоп'я років десяти. "Де він узявся?"— дивувався Грицько. Бо знав, що Цибульки — бездітні, а в удівця Кандиби хоч і було двійко сиріт, але жили в діда-баби по материній лінії в Полтаві, де жив до революції і сам Кандиба, працюючи столяром-краснодеревником в приватній меблевій майстерні.