— Та вже ж пришивати нема чого більш!— наче сухого хмизу в вогнище підкинув Цибулько.— Коли ж і так — і від класової лінії збочив, і в націоналізмі українському погряз...
— Авжеж! Раз ти не в нашій партії, а в іншій — неважно в якій саме, есдек чи есер, правий чи лівий, для нього, як ото китайці, всі — на одне лице, отак і тут, всі — націоналісти запеклі, без п'яти хвилин не петлюрівці. Смішно сказати, до такого слова, як "сотня", прискіпався: чому не роти? Як по інших загонах? Бо самі хлопці так захотіли. То він на це чи знаєш, що сказав? "А коли твої хлопці захочуть шлики на шапки собі почепити, то ти й на це пристанеш?!"
— Не зовсім так,— заперечив Цибулько.— Коли вже точним бути, то про хлопців він сказав не "коли захочуть", а "коли б захотіли".
— Не вмер Данило...— одмахнувсь Кандиба і вів далі: — Одним словом, ото такої думки він про мене, Грицьку, а може, й увесь штаб отак думає. Буцімто наприймав у загін людей без всякого розбору, навіть зовсім чужих революції, а то й прихованих ворогів. Отаке! Та чого б їм, ворогам та чужим, іти до нас сюди? Що в нас — солодка жизнь отут? З тифозними вошами та на хлібі з макухою! Сказати б — на вивідки, так немає ж чого вивідувати, нема таких військових об'єктів. Хіба що міст через Псло та лазня з вошобійками? Сміхота! Єгором Злиднем все допікав: колишній синьожупанник. Ну то й що? Чи ж мало кому з полонених тоді в Німеччині голови задурили! А не бійсь, класове почуття Злидня не підвело. Тільки-но кордон перейшли та побачив, що ті союзнички коять на бідолашній Україні, чи не першої ж ночі й утік із своєї частини. Та ще й не просто втік. Чергував тієї ночі в своїй кулеметній команді. То вибрав слушну годину, потайки повиймав замки з усіх чотирьох станкових кулеметів, а ручний із собою прихватив та й був такий... Але не встиг ще додому прибитись, як німецька комендатура вже батькову хату під нагляд узяла, нетерпляче чигаючи на злісного дезертира. То куди ж було бідоласі подітися? Прийняв у загін і не каюсь. І що б не турчали у вухо мені, як би не доводили, не повірю нізащо, щоб ото він Тимоша Невкипілого зрадив, німцям віддав на поталу.
— Але ж яким чудом зостався живий? І де він є зараз? І чого й досі сюди нема?
— Якраз про це я хотів тебе, Цибулько, питати. Думав, може, ти знаєш. А чого Гармаша й досі нема?— Грицько при цьому імені аж іздригнув і не стримався, щоб не спитати, про якого Гармаша мова, на що Кандиба відповів неуважно:— Про того самого,— і докінчив перервану фразу:— А за їх словами, вже третій день, як пішов із Славгорода.
— Так в чому ж річ?
— Еге ж, як би то я знав! Може, дорога не така проста, як ми думаємо, а з пастками та з вовчими ямами, може.
XVIII
Ночувати Грицько залишився в Кандиби. Міг би десь і в іншому місці ніч перебути, у когось із своїх земляків з першої Вітробалчанської сотні (особовий склад по підрозділах добирався за територіальною ознакою), що єдина з усіх чотирьох сотень загону лишалася ще в Підгірцях, тоді як інші вже перебралися в різні лісові урочища — в курені, але ж Кандиба ще по дорозі од воріт запропонував йому ночувати в себе з тим, щоб наодинці докладніш поговорити про деякі делікатні, як він сказав, речі. Про що саме — у Грицька не було вже часу на розпити, хоч і кортіло знати, бо якраз на цій мові підійшли до літнього будиночка в самій глибині саду, де мешкали Кандиба з Цибульком і де зараз на них чекали якісь люди. Обіч ґаночка, круг столу під розлогою яблунею, поблискували вогниками цигарок четверо. Грицько приглянувся пильніш і впізнав сотенних командирів загону. Десь, певно, теж були на нараді з представниками штабу, але не розходились по своїх сотнях, бо ждали, мабуть, напутнього слова а чи, може, і якогось наказу командира загону. Грицько привітавсь і підсів до їхнього гурту.
— Ну що ж хлопці,— переждавши, поки стих гомін, викликаний появою Саранчука, котрого всі тут добре знали, але не часто бачили, мовив Кандиба,— виходить, з легким паром можна нас!
Похмуре мовчання на відповідь тривало, може, й цілу хвилину. Нарешті обізвався Самійло Корж, командир другої Піщанської сотні:
— А як розібратися, то й зовсім по-дурному вони пісо-чили нас. Бо яка ж тут наша провина? Яка ж це авантюра, коли ж усе було так добре підігнано. А що не вигоріло... Всього не передбачиш!
— Та хіба ж тільки в цьому справа!— похопився моторний і гарячкуватий Гнат Ажажа, командир четвертої Жур-бівської сотні, а водночас і секретар більшовицького осередку в загоні.— На цьому факті лише урвався їхній терпець. А завинили ми зовсім не цим. Дуже поволі розкачуємось. По інших місцях — чуємо ж та й з газет знаємо: земля вже горить під ногами в окупантів, а ми тут... та правда, пиляти-тесати куди спокійніш. Але ж хіба ми для того тут, щоб підгорян оббудовувати?! У кожному дворі — коли не хату нову звели, то комору чи клуню...
— А проте ще й досі у боргу в них. Щоб ти знав!— сказав Кандиба.— Як ти швидко забув, Гнате, великий піст! Коли й сам колодою лежав у сипняку серед сотні інших. І хто ж вас виходив, на ноги поставив, як не ці ж підгоряни! Одри-ваючи од рота в себе, в дітей своїх чи молока кухлик, а чи й хліба шматок...
І Кандиба нітрохи не перебільшував тодішню скруту. Мимоволі згадавши оце зараз ту пору, як тільки не картав себе подумки за те, що, бувши тоді головою волосного ревкому, сам ще й дозвіл давав продагентам всяким під віник вивозити все з сільських гамазеїв, в тому числі і в Підгірцях. Тому й набідувалися потім. Аж поки — та це було вже десь після великодня,— пустивши під укіс свій перший ешелон із збіжжям для Німеччини, не завезли собі в Підгірці (в той же таки гамазей) пшениці возів десятків зо три. Одну ходку тільки й управились зробити по розгаслій дорозі. То оце й кінчається вже, на тиждень як вистачить, то й добре...
— По інших місцях, кажеш,— одірвавшись од клопітних думок, вів далі Кандиба.— То, може, в інших не так зв'язані руки, як у нас.
Залягла мовчанка. Саранчук почекав трохи — може, хтось попросить пояснення у Кандиби, але потім зміркував, що, певно, була на нараді про це мова і всі, окрім нього, знають, про що йдеться. Тому спитав, щоб і собі знати: