Останнім часом Грицькові частенько доводилось бувати в Підгірцях, у своїх партизанських справах, то вже добре знав свою дорогу, не блукав і поночі. Зразу ж за мостом, щоб не йти вулицею (не муляти людям очі) звертав на стежину, що в'юнилась по кручі попід городами, щоб за якісь гони, навпроти обійстя діда Вухналя, де мешкає Кандиба, іще раз звернути і вже городом пройти до літнього рубленого будинку, в якому господар сам і не жив, збудованого спеціально для дачників, котрі щоліта наїздили й сюди, в глухі Підгірці,— переважно заповзяті рибалки чи просто великі любителі природи.
Хотів був і тепер піти тією ж дорогою, але щось не дало йому звернути на стежку. Спершу й сам не збагнув, що це було, і лише потім зрозумів, що був то звичайний сором за свою чи не надмірну обережність. Інші не так ризикують, Тиміш, можна сказати, в саме лігво вороже йти не завагався. Так, чого доброго, легко й страхополохом зробитися! І Грицько пішов просто вулицею.
Була ще непізня ніч та й — проти свята, тож на вулиці було людно. Побіля дворів там-там стояли, сиділи на дубках юрбами. І розмова, майже в кожному гурті, що їх минав Грицько, ішла про одне й те саме, як видно, про свіжу новину: про лихо, що спіткало двох партизанів у Славгороді...
Звичайно, йому цікаво було б послухати, що говорить про цю подію народ, але не варто було привертати на себе увагу, та й хотілося вже чимскоріш побачитися з Кандибою, який то напевно знає все, як воно було насправді, без будь-яких вигадок. Тому йшов собі не спиняючись, скаже "добривечір" та й помине гурт.
Як дійшов до майдану з рубленим громадським гамазеєм в центрі його (а більше ніяких громадських будівель і не було в селі), звернув ліворуч. У третьому дворі й мешкає Кандиба. Підійшов уже був до перелазу, але в цю мить з дубків під тином схопився оружний чоловік і заступив дорогу. Незнайомий Грицькові. Та й він Грицька, як видно, бачив уперш.
— Ти куди?
Грицько сказав, що має справу до Кандиби.
— Ну то посидь. Не до тебе зараз йому. Наказано нікого не пускати. Нарада в нього.
— Щось затяглась. Немилке, видно, мило,— докинув з дубків напарник вартового. Принаймні так подумалось Грицькові, і він вже намірився був поспитати його, про яке мило йдеться, але, приглянувшись, зрозумів свою помилку і вчасно стримавсь. Щоб той не впізнав його по виду... Якщо не встиг іще пізнати по голосу.
Авжеж, це був Гусак Павло, недавній його односелець, приймак Пріськи Забари, що жила на тому ж, де й Саранчуки, кутку села — на белєбні. Проте, як це не дивно, але впротяг усіх цих років їм майже не доводилось стикатись за винятком... але до цього дійде мова. Бо женився він і перебрався у Вітрову Балку до тестя перед самою війною, потім обидва без малу не чотири роки були на війні, а коли Грицько в грудні минулого року вже повернувся з війська додому, Гусак все ще служив у гайдамаках, в курені полуботківців,— спершу в Полтаві, а потім у Славгороді. Аж доки не роззброїли його, тоді ж як і всю чоту Корнія Чумака — в знаменний день розподілу вітробалчанами поміщицького майна. Відтоді й не стало Гусака в селі. Перебрався у свої Підгірці, де й жив увесь час у батьків — якщо вірити Прісьці,— але скоріше всього "козакував", мабуть, і далі в тих же гайдамаках. Бо чого б же всю зиму просиділа Пріська у своїх батьків? її пояснення тим, що, либонь, розлютився страшенно чоловік на неї тоді за її тодішню витівку з ним, мало кого переконувало. Не такий він йолоп, щоб не розуміти, що за нього ж, за його дурну голову дбала вона, сховавши тої ночі, за порадою Артема Гармаша, поки чоловік спав, і зброю його, й навіть чоботи, щоб не дати йому нікуди з хати вихопитись. Бо інакше міг би й на кулю напоротись. Артем тоді її отак прямо й попередив, що коли спробує в Чумаківку до своїх пробратись, то куля його й на коні спобіжить. Пообіцяла Пріська. Проте для більшої певності Тиміш Невкипілий, тодішній командир червоногвардійців, ужив іще й своїх запобіжних заходів на той випадок, якщо Пріська сама не вправилася б чи просто не додержала б своєї обіцянки. І доручив був якраз Грицькові як найближчому сусідові що добре знав усі ходи й виходи на Забариному обійсті. Порадив прихопити з собою когось із своїх хлопців на підмогу собі та й обеззброїти Гусака і взяти під домашній арешт. Удвох із Козирем Грицько й подався на свій белебень. У Забари, як і по всіх хатах, світилося, і двері вже були не на засові. Тихенько вони зайшли до хати й побачили таку картину: посеред хати, одягнений в шинелю і навіть в шапці, але босий, стояв Гусак нетерплячий перед своїм тестем, старим Забарою, що, сидячи на лаві, знехотя стягав з ноги чобота. Побачивши на порозі оружних, обидва завмерли в напружених позах, а Грицько, збагнувши все одразу, сказав до Гусака: "Ти що ж це серед білого дня чоловіка грабуєш?! У гайдамаках напрактикувавсь? Ану, віддавай зброю!" Гусак сказав, що зброї у нього ніякої нема. Бо приїхав у гості до жінки беззбройний. А не вірите, шукайте! "Та труснемо. Аякже!— до Пріськи, що поралася біля печі:— 3 якого кутка, господине, дозволиш почати?" Тоді Пріська, не мовивши слова, накинула свиту на плечі й кивнула головою Гриць-кові йти з нею. У повітці з купи околоту дістала гвинтівку і шаблю, потім вивела з хліва верхового коня, і поки Грицько сідлав його, відчинила ворота. Виїжджаючи з двору (Козир залишився стерегти арештованого), Грицько сказав Прісьці: "А немов з кулаками сунеться..."—"Хай тільки спробує!— не дала й фрази докінчити.— Так і загуркотить із хати!" І дійсно, того ж таки дня — щоправда, невідомо,— з гуркотом, чи, може, й тихо, але зник Гусак із села. Наче корова язиком злизала! І надовгенько. Аж повесні, коли вже прийшли німці, з'явився й він у Вітрову Балку. Грицько тоді й дома вже не жив, чинбарив у Зеленім Яру. І ото приніс якось Дудка Лука з нічної мандрівки до своєї Дарини в село разом з іншими сільськими новинами і цю: забрав Гусак Пріську до себе в Підгірці. Ну, забрав то й забрав, чи його це обходило! За своїм клопотом згодом і зовсім забув про них. Тим більше, що за весь час, відколи вже, до партизан вступивши, став бувати в Кандиби, жодного разу ні з Гусаком, ні з Прісь-кою не здибувався в Підгірцях. Приходив завжди, як споночіє вже і не вулицею, а городами нишком. Тим-то несподівана зустріч із Гусаком оце зараз Грицька навіть трохи зкепо-коїла. Не те щоб він боявся його. Іще з тої торішньої зустрічі з ним знав, хто за їден. Не з тих, що й на рожен згарячу ладен полізти. Але зробити капость якусь потайки цілком здатен. І напевно зробить — на віддяку за оте приниження його козацької гідності, якої зазнав од нього того зимового ранку. Яку капость? Та шепне вітробалчанській поліції про його оці одвідини Кандиби, і вже, клопоту не обберешся! Отож Грицькові так і не хотілось, щоб Гусак упізнав його. Надумав уже мовчки відійти собі геть, десь поблукає з годину та й знову навідається сюди. А на той час, може, Пріська зажене чоловіка до хати спати. Хотів і не міг зрушити з місця. Як і тоді, на мості, не пустив його сором. Серце раптом сповнилося обуренням на себе і якогось нерозважливого чи навіть просто безрозсудливого зухвальства. Грицько ступив два кроки й сів на дубках рядом із Гусаком.