— Стій!— Підійшли до самого воза, приглянулись пильніш.— А, Саранчук!— впізнав один.— А це хто з тобою?
— А це зі мною,— відповів Грицько.
— Пойнятно!— і відступився од воза. Поїхали далі.
— А тебе знають тут,— сказав Остап здивовано. Грицько з міркувань конспірації схитрував:
— Знали б і тебе. Коли б цілий місяць лісових вошей годував разом із ними. Отоді, ховаючись.
Біля хати лісника, через дорогу — на отій галявинці, де тоді взимку відбувся перший збір засновників червоногвар-дійського загону, на яких обрано було Тимоху Невкипілого за командира, біля куреня горіло вогнище під казаном на тринозі, а навколо з десяток партизанів із сторожової застави — поки поспіє вечеря — весело гомоніли. Мабуть, котрийсь розповідав якусь веселу побрехеньку. Бо час од часу вибухав гучний регіт.
"Значить, не знають іще,— майнула у Грицька думка.— Чи, може..."
І те ж саме, як видно, подумав Остап. Сказав, як од'їхали трохи:
— А може, Грицьку?.. Адже сама Уляна, либонь, на власні очі не бачила.
— Коли б то!— зітхнув Грицько. І подумалось: як мало треба людині в біді! Блиснув малесенький промінчик надії, і вже одлягло трохи од серця. І навіть на розмову потягло. Грицько дав перепочити коням, їхав якийсь час тихо. А самі тим часом закурили.
— А про Артема так нічого й не чути?— після першої затяжки спитав Грицько.
— Живий!— одразу ж пожвавішав Остап.— Уляна розказує, що за кілька днів перед нею і він ночував у Горпини та Власа-денщика, що тепер за двірника робить у Галагана. Бідує, либонь, дуже. Безробітний. Нібито якийсь там охвіцер, знайомий Власові, хотів за кучера до Галагана у Князівку влаштувати, але зірвалось. То наміряється сюди.
— Ну то й чого ж ти зітхаєш?
— Не буде йому життя і тут,— відповів Остап.— Значить, у лісі...
— Живуть і в лісі,— сказав Грицько.— Живуть і навіть не завжди, як бачиш, горюють! Чуєш?
Ще б пак не чув! Коли ж увесь ліс повнився луною пісень. Поміж дерев там-там горіли огнища. Партизани жили по куренях, не всі разом, а окремими підрозділами. Сьогодні з нагоди зелених свят до багатьох прийшли жінки з передачами. Отож і лунають по лісі хорові пісні. Від одного вогнища:
Ой козаче, козаче-гультяю, 1б4 Виведь мене з зеленого гаю...
А з іншого гурту — глухіше, слів і не добрати, а тільки з мотиву знати,— співали журливої "Туман яром, туман яром..."1 5.
Зустріли й на самій дорозі — ішли двоє обнявшись, чоловік і жінка. Як видно — молодята. Певно, тому, коли вже неподалік од Підгірців зустріли ще двох — ішли хоч і не обнявшись, але й не нарізно, а пліч-о-пліч, то навіть не звернули уваги. І вже тільки як проїхав, Грицько догадавсь, бо впізнав Захарка Невкипілого, і півголосом сказав Остапові:
— Орина!
Остап сплигнув мерщій з воза і кинувся услід їй, гукаючи на ім'я. Орина спинилась, впізнала брата й пішла йому назустріч. А як зійшлись, ридма припала йому до грудей.
"Значить, таки факт!". Ізнов, як тоді на греблі, у Грицька похолонуло в грудях.
Поки Остап заспокоював сестру, він за допомогою Захарка, бо на неширокій дорозі довелося й задок заносити, розвернувся возом, щоб їхати назад. Вони ще по дорозі домовились з Остапом, що назад Орину та Захарка той повезе сам. А тоді одведе коні на белебень. А якщо батько питатиме, то щоб про поїздку оцю в Підгірці не казав. На вулиці зустрілися, то ото й попросив, щоб одвів коні додому. Бо сам на якісь збори "Просвіти", мовляв, і так уже запізнивсь. Тому, накинувши віжки на люшню, Грицько, щоб не привернути до себе увагу Орини, відступивсь у ліщину і звідти вже бачив, як Остап, коли Орина виплакалась трохи, обнявши за плечі, підвів її до воза й допоміг сісти. Скочив на воза й Захар. І поїхали.
А Грицько довго стояв на місці, аж доки зовсім не стало чути торохтіння коліс по дорозі — розтануло в журливій мелодії далекої лункої пісні.
XVII
А тепер, либонь, можна й собі подаватись додому. Бо що може додати Кандиба йому про Тимоша до того, що знав уже від Уляни та від Захара. Допіру йому таки вдалося перемовитись із ним хоч кількома словами: "То, виходить, все правда про Тимоша?"—"Ой, правда! Ну, хай начуваються! Відтепер правиця моя вже не моя, а Тимошева!" На більше не було вже в них ні часу, ані настрою. Та й яке значення мали тепер якісь там подробиці! Коли важив самий факт — приголомшливий і неспростований. Аж тепер збагнув, що хоч і повірив був Уляні тоді на греблі, але десь в душі ще жевріла надія, що, може, щось не зовсім уторопала жінка та й наплутала. Ні, нічого, виходить, не наплутала. Таки справді немає живого Тимоша. Був — і не стало враз. Як вітром здуло з землі!..
Навмисне неквапливо, раз у раз одмахуючись од зголоднілих кусючих комарів, ліпив цигарку, все ще не знаючи, як йому бути далі, так само спроквола, видобув кресалом вогню і, тільки вже затягтись кріпаком, раптом видихнув разом із димом сам до себе: "Е, нікуди та домівка не дінеться!"
Та й смішно було б: верства якась лишилась до Підгірців. Уже під ногами чимдалі світлішою виступала з темряви дорога в піщаному грунті, і незабаром спереду, поміж стовбурів дерев, забілів пологий піщаний берег річки, і стало чути, як між палями мосту плюскотіла бистра вода.
Перейти міст через Псло166, лише недавно оце настелений новими осиковими дошками — з Кандибиної "лісопилки" і його ж саперами,— бо старий настил через недогляд забрала вода під час весняної поводі, і зразу ж будуть Підгірці, невеличке лісове сільце, що приліпилось під самою горою на високому березі річки. На всю Вітробалчанську волость, а може, й на весь повіт (Зелений Яр з навколишніми хуторами в рахунок не йшов, бо належав до іншої волості і навіть до іншого повіту) тепер це був єдиний населений пункт, де й досі ще не побували німці. І, як здавалось, після одної-єдиної спроби, до того ж не дуже й настійливої (самою розвідкою), вони вже й не мали тепер такого наміру. Принаймні ніщо не передвіщало цього. Тим-то жили підгоряни, а з ними й тимчасові мешканці цих місць, в тому числі й Кан-диба зі своїм партизанським загоном, життям хоч і нелегким, клопітним, але досить безтурботно. Звичайно, на ніч пере-кривали-таки всі дороги через ліс вартовими — ні проїхати, ні пройти. Але поза дорогою не те що розвідка, а цілий полк непомітно провести можна. Якось Грицько отак був і зауважив Кандибі, але той лише плечем здвигнув. "Та хіба ж вони з неба на ліс упадуть! Звідки не поткнуться, то спершу на котресь село натраплять; якщо з півдня, то Вітрової Балки ніяк не минуть. А ти ж у нас навіщо там із своїми хлопцями? Аванпост наш! Затримаєш, поки підоспіємо..."—"Ой, не знаю! Коли ж і десятки гвинтівок нема, а ви поки поромом через Псло переправитесь!"—"Не клопочись! Все буде гаразд!" Проте, як видно, Кандиба намотав собі на вус. І вже ось сьогодні проїжджаючи, Грицько з великим задоволенням помітив і на самому взліссі обабіч дороги по рові свіжо-вириті окопи — з бруствером, з бійницями, і біля хати лісника цілий взвод у заставі, і міст закінчений нарешті. Минулого разу, коли він був тут, лише до середини настелений був, човном перебиравсь.