Безперечно, немалий риск для Артема був у самій його появі в місті. Хоч і з цілком "справними" документами, але ж в отакий неспокійний день загальноміської забастовки. До того ж йому треба було перейти через все місто, щоб добутися до Троїцької вулиці, неподалеку від вокзалу.
А вулиці були просто "нашпиговані" німецькими й поліцейськими патрулями та кінними роз'їздами, котрі пильно стежили, щоб перехожі суворо дотримувались запровадженого порядку, і насамперед, щоб не збиралися докупи більше як по три чоловіки. Час од часу на вибір у найбільш підозрілих перевіряли документи. Одного разу довелося й Артемові показати свої. Але на цей раз йому, як Петрові Сиротюку, повезло куди більш, аніж позавчора, як Явтухові Синиці: поліцай хоч і довгенько м'яв у пучці його посвідчення та військовий білет, але так і не знайшов до чого прискіпатись.
"Мабуть, і Лиходієві сьогодні не до того, щоб розсідатися надовго після сніданку чи перед обідом,— думав Артем,— теж десь отак пантрує!" Тому здибатися з ним у дворі не сподівавсь. А все ж, перше ніж зайти в двір, за Таниним прикладом, і собі зазирнув у шпаринку паркана. Нікого в дворі. От і гаразд.
Зате у квартирі Петренків, тільки-но ступив із ґаночка у відчинені двері, одразу й наткнувся в коридорчику на господаря. Привітався до нього, назвавши на ім'я — Іване Лук'я-новичу, але додавши при тім: "Якщо не помиляюсь".
— Ні, не помиляєтесь,— відповів господар густим басом, який нарівні з Лиходієвим тенором становив колись, перед війною, славу й гордість церковного троїцького хору, керованого регентом Мегейликом. Потім поцікавивсь:— А ви ж хто такий будете?
— Та я... до Марії Дмитрівни, в одній справі,— щоб викроїти хоч кілька хвилин, відповів Артем, сам собі дивуючись: що й знав же від Тані, а чомусь думав, що спершу зустріне тітку, а не його. І саме в цей момент, почувши в коридорчику розмову, з кухні на поріг стала сама господиня. І впізнала Артема. На його привітання відповіла досить стримано. А окинувши поглядом, додала:
— Ну, слава богу, хоч лахи свої скинув!— А чоловікові пояснила коротко:— Христин. Батько Васильків.— І знову до Гармаша, але вже лагідніш:— Заходь, гостем будеш.— Вона відчинила двері до світлиці, але сама не зайшла. Бо на плиті, мовляв, смажиться якраз. То доручила чоловікові:— Займися, Лук'яновичу, з гостем.
Чоловіки зайшли до світлиці, просторої і таки справді світлої кімнати, розчинені двері з якої вели до другої кімнати, відпочивальні, як видно: навпроти самих дверей стояло широке ліжко з цілим набором подушок на барвистому тлі килима.
Артем дещо знав про подружжя Петренків із Христиних розповідей іще в Таврії.
Лише на десять років старша за неї і на стільки ж молодша за Христину матір, а свою сестру, Марія змолоду жила у Славгороді, працювала служницею "за одну", себто і покоївкою, і кухаркою разом, у місцевих панків середнього достатку, і тільки вже перезрілою дівкою, не раз до того ж "опікшись" на непевних своїх "женихах", вийшла нарешті заміж за немолодого вже бездітного удівця, кондуктора пасажирської служби Івана Петренка. Саме з цього й походило оте її шанобливе величання чоловіка по батькові, але ж це було причиною і чоловікової покори їй, як жінці, перед якою завинив неабияк, не справдивши її сподівань на щасливе родинне життя: бездітними так і живуть ось вже більше десятка років. І дуже потерпали од того обоє. Був час, коли навіть намірялись удочерити племінницю Христю. Та дівчина й слухати тоді не хотіла про це. Бо мала б розлучитися, може й назавжди, з своїми рідними — батьками та двома сестричками. Саме тоді батько збиравсь "уперевод" на Зелений Клин. Проте, повернувшись за рік із Сибіру, після смерті батька, а згодом і з заробітків у Таврії, Христя, влаштувавшись працювати на махорковій фабриці, жила в них, аж до свого заміжжя. Та й потому, бо мешкали в одному дворі, як одна сім'я жили, харчувалися навіть разом. І тільки спати розходились по різних будинках. Обвиклись, зріднились. І тому розрив її з чоловіком Петренки сприйняли як свою особисту драму, і Артем, звичайно, розумів це. І настроєний був цілком відповідно, про давнє лихо, заподіяне дядьком Іваном, вирішив навіть не згадувати. Так і було б, напевно. Коли б Іван Лук'янович не був навпаки — настроєний отак войовничо.
— То це ти і є отой самий баламут,— давши хвилинку гостеві освоїтися в обстановці, озвався господар,— що в законних чоловіків жінок одбиваєш!
Артем іще стримано:
— Е, погано ви свою племінницю знаєте. Христя не з тих жінок, котру можна у когось там одбити. Сама, на свій розсуд отак вирішила.
— А ти, виходить, ні при чім? Несовісний ти чоловік! Мало того, що тоді, у Таврії, з розуму звів та й покинув. Добре, що в дівчини було хоч куди голову прихилити. Але й то... Коли б не той же Мегейлик... А тепер знову... Що, тобі дівчат та вдовиць мало? Налагодилось життя у молодиці, вернувся чоловік із полону... Так ні, треба тобі знов упоперек дороги ставати!
Артем спохмурнів.
— Ну, це не та тема, щоб дискусію з вами розводити. А крім того, не про саму Христю мова. Є ще й Василько — синашко. Про нього як батько повинен я подбати чи на чужого дядю покластись?
— Буває, чужий дядя краще за рідного тата. Ото і Василька — виростили б і виховали б. Не бійсь, босяком не пустили б у світ. А так — хто зна, що з нього буде. Може, й він піде по батьковій стежці.
— А чим же погана моя стежка?— Артем розумів, звичайно, на що той натякає, але не хотів зараз вдаватися до політики, тому перевів розмову в іншу площину.— Слюсар на такому заводі, як Х^пезе, це зовсім непогано.
— Та який же ти слюсар! Був колись! А зараз, розказує жінка, вугіллям самоварним промишляєш. З мішком по дворах собак дражниш!
— Це — випадкова робота. А втім, чим вона гірша хоч би й за вашу?..— на язиці в нього аж вертілось додати: "Зайців по вагонах виловлювати!"— але вчасно згадав, що не на посиденьки прийшов, коли б міг в першу-ліпшу мить звестися та й піти собі геть, а в дуже важливій справі, і тому стримався. А господар, як видно, з природи був людиною не вельми балакучою. Отак і обірвалась їхня розмова. І коли господиня за яких десять хвилин зайшла до світлиці, обидва сиділи мовчазні — кожен зайнятий своїм: господар кінець столу набивав машинкою гільзи запашним турецьким тютюном, явно з чорного ринку (котрась винесла в пазусі через прохідну), а Артем знічев'я гортав засмальцьовані сторінки "Сонника"160, що видимо, був настільною книгою в оцьому домі.