— Хоч не допікай! І так пекло на душі!— хитнув журно головою. І нескоро вже потім озвавсь — спитав, кого саме розстріляно.
Але Серьога не знав про всіх. Либонь, більше з околишніх сіл. Базарювати приїхали, а їх і загребли. Та й місцевих. Повен двір комендатури назгонили, кажуть. З них ото й одібрали. А решту вже потім — котрих випустили, декого в тюрму спровадили: якраз місця звільнились. Бо в число десятьох на розстріл якраз половину з тюрми взяли. І серед них двох слав-городських. Серьога навіть знав одного особисто — Моргуна з їхнього ж заводу.
— Четверо дітей, саму дрібноту, лишив по собі. А коли ще й те врахувати, що решта страчених теж не всі ж молодики...
— Атож, Серього,— сказав Артем по паузі.— Чого-чого, а крові та сліз гірких удовиних, сирітських ще буде та й буде на нашій землі. Поки витуримо оцю напасть. А думаєш, я од цього застрахований? Ні! І все ж прямо скажу: нехай краще сиротами житимуть на вільній, щасливій землі, аніж в ярмі ходитимуть, хоч би й при живому батькові.— Хвилин кілька посидів у глибокій задумі і враз кинувсь і почав кудись збиратися. Власне, і всі збори, що картуза надів. Серьога знепо-коєно:
— Куди це ти раптом?
— Та ні, сю ніч іще нікуди.— А вже од порога пояснив: — Бо є ще справи на завтра у місті. Просто приткнутися десь надворі до ранку, щоб не в оцій задусі.
Тоді Серьога зачинив ляду — була відкрита, щоб провітрилось у склепі, забрав з підлоги, розіпхав по кишенях харчі й вийшов услід за Артемом...
XIII
На другий день Артем з самого ранку став лаштуватися в дорогу. Гарненько впакував цілу сотню запалів до ручних гранат та трохи вибухівки. Власне, скільки влізло в звичайний солдатський речовий мішок, роздобутий Серьогою у тітки. Засмальцьований — що й прання не допомогло, латаний-пере-латаний. Та дарма. Бо все ж таки краще аніж вибійчаний напірник. Хоч нікому очей не мулятиме. Іде собі солдат, може, з полону німецького вертається, а може, з госпіталю, бо накульгує, бач. Вибиратися з міста надумав пішки, хоч до першої залізничої станції, просто межами поміж хлібів, що зразу ж за яром широко розлились повіддю аж ген до лісу, що синіє верст за десять від кладовища. Не обов'язково навіть і ночі чекати, можна й завидна. Хоч би оце й зараз. Але, не побачившися з Танею, не дізнавшись, що вона йому принесе з Троїцької, Артем, звичайно, не міг піти з міста.
А тим часом трапилась робота — малося їм із Серьогою яму копати. Бо копачі не з'явились чомусь.
— Чи не пристали й вони до забастовщиків. На двадцять чотири години оголошено забастовку протесту по всіх підприємствах,— розповідав службовець із похоронної контори.— Ну так то ж одне діло! А як можна дошкулити німцям тим, що покійники в отаку спекоту лежатимуть без поховання?!
Оце того спеціально й прийшов, щоб тюладнати справу. Хлопці погодились і не таячись стали до роботи. А потім і копачі прийшли. І це було дуже до речі. Бо на дванадцяту Артемові конче треба бути в місті на побаченні з Танею.
Щоб не спізнитись, Артем вийшов раніше на якусь чверть години. Хоч махоркова фабрика теж бастувала (про це й копачі розповідали), Артем певен був, що Таня все одно чекатиме його, як умовились, біля прохідної рівно о дванадцятій.
І не помиливсь. Іще за добру сотню кроків побачив її серед перехожих на тротуарі,— в тій, що й минулого разу, голубій блузці й синій хустині. Помітивши Артема, Таня прискорила ходу і, як зійшлись, мерщій — тільки-но привіталися — сказала невесело:
— Нічого, Артеме, не вийшло у мене з Христиною тіткою.
— Не ходила, чи що?
— Ні, ходила. Вчора, щоправда, мама не пустили. Бо таке в місті коїлось! Пішла сьогодні раненько, просто з фабрики після мітингу. Разом з подругою, що жила в тій частині міста. Але прибула невчасно. Столовники вже поснідали, правда, але за столом під акаціями сиділи з газетою Христин дядько Іван (вернувся з рейсу) та Мегейлик. А саме йому й не хотіла потрапити на очі, щоб знову не причепився з своєю мораллю...
Отак розмовляючи, вони дійшли до невеличкого скверика з сіролистими від пилюги акаціями й сіли на садовій лаві. По невеличкій паузі Таня повела розмову далі.
З півгодини, мабуть, блукала на вулиці, аж поки розійшлись вони: заглянула в шпаринку паркана — нікого нема за столом. Тоді наважилась. Тітка була вдома, поралася на кухні. її появі здивувалась, хоч і силкувалась не показати цього. А коли сказала, од кого, невдоволено пересмикнула плечима: "Та він що, чи й досі в Славгороді? Що він собі думає, навіжений!"
— І все це з таким серцем, що далі я вже й не наважилась будь-що питати про того чоловіка. На, ховай свою запальничку. І взагалі...— у дівчини аж сльози забриніли в голосі.
— А ти не журись,— заспокоїв збентежену дівчину Артем.— Будемо вважати, що цього, власне, й треба було чекати: бо ж, далебі, не всяк, навіть мастак, з першої спроби ляльку зробе.
Проте своїм неоковирним жартом Артем хотів приховати од Тані своє велике невдоволення її результатами. Не може він, не має права, не дізнавшися нічого про того провокатора, поїхати з міста! Тому, попрощався з Танею, бо вже до від'їзду не побачаться, він мерщій і подався сам на Троїцьку вулицю до Петренків.
Великого риску в цьому, як гадав Артем, далебі, не було. Щодо прихильності Марії Дмитрівни до нього Артем не мав ніяких сумнівів. Хоча її невміння тримати язик за зубами і обурювало його. А втім, знаходив виправдання їй: виходить, була певна, що шкоди од цього не буде ніякої. І так же воно є. Бо коли б Мегейлик мав якийсь лихий намір щодо нього, то навіщо б же він сказав тоді Тані, що знає про перебування його в Славгороді? Не так просто спровадити людину на шибеницю! Якщо, звичайно, в людини є хоч крихта совісті. А Мегейлик, як видно з усього,— людина совісна. Але гірш було з дядьком Іваном. З ним Артемові ще ніколи не доводилось зустрічатись. Та давню його ворожнечу за те, що "зав'язав світ" його племінниці Христі отоді в Таврії, добре запам'ятав Артем. Так само, як і його негідну роль зловісного порадника Христиної матері, а своєї своячениці. Що й спричинило кінець кінцем оте непорозуміння у нього з Христею. Ну, та відтоді багато води спливло. Порозумнішав, десь певно, і дядько Йван.