— А де?
— Та ось же. Палицею кинути — ожеред!— І подав їй руку.
Сніг був глибокий. І тільки з шляху зійшли, як Христя одразу ж загубила валянок. Стояла безпомічна на одній нозі, поки Артем видобув його із снігу. Потім він допоміг їй взутися. І раптом — Христя і незчулася, як він підхопив її на руки і поніс
— Артеме! Чи ти здурів?! Люди ж!
— Де там ті люди!
— Та я ж і важка.
— Як та пір'їнка!
І він мовби справді не відчував її ваги. По самі коліна, а як де то й вище колін, грузнучи в снігу, він ніс на руках своє трудне, вистраждане і через те ще більш дороге щастя, в оцій жінці втілене. Хотілося отак іти та йти — через увесь степ. І здавалося, не тільки не знеміг би, а навіть і не стомився б. Але, на жаль, торішні молотники занадто близько від шляху місце для току вибрали. І сотні кроків не пройшов Артем, як уже опинився біля ожереду і змушений був спустити Христю з рук на землю.
— А тут, справді, затишно,— здивовано і зраділо сказала Христя.— Любісінько можна постояти, поговорити досхочу.
— Та ні, тут можна буде, здається, й посидіти,— додав Артем, підходячи до величезної брили — як видно, буря колись звернула верх ожереду, а потім дощами змочило, морозом скувало в суцільний пласт — і приміряючись, як би йому цю брилу перевернути. Потім понатуживсь і таки перевернув — сухою соломою догори і ближче до ожереду, в затишок. Спробував спершу сам — дуже добре! Тоді до Христі:— Сідай, Христинко!
Але вона мовби не чула. Стояла, прихилившись головою до скирти в глибокій задумі. І тільки вже коли він підійшов до неї і взяв за руку, очутилась і спитала раптом:
— Артеме! А чи пам'ятаєш нашу скирту — там, у Таврії. Біля якої ми тоді прощалися з тобою.
— Хіба таке забувається!
— Ой, який страшний світанок отоді був! Та ще страшніший сон, що приснився був мені тієї ночі. Коли заснула під скиртою, тебе чекаючи!..
— Пригадую й сон. Адже то я тоді й розбудив тебе: стогнала уві сні.
— Еге ж, тоді ти мене розбудив... Але скільки раз потім я вже сама... Це майже неймовірно, Артеме,— оживилась раптом,— але протягом років саме той сон я бачила не раз. До дрібниць! Як видно, справді всі оті роки — навіть ненавидячи тебе, і вже коли заміжня була,— я не переставала любити тебе, тужити по тобі. Хоч і не признавалась сама собі. І тільки ото уві сні... Завжди він і починавсь однаково. Наче сиджу під скиртою, жду тебе. І так мені тоскно і страшно. Де ж пак, уже й північ незабаром, а тебе все нема. А мені ж від'їздити з дівчатами завтра, уже й рощот узяли... Що ж трапилось? Може, вислідили, заарештували? А може, скиртою помиливсь? Перебігаю до другої скирти — нема! Далі — і там тебе нема! І тоді у відчаї — хоч знаю, що не можна робити цього — адже ти ховаєшся! Та я вже не могла — закричала. Кликала тебе! На весь голос, на увесь степ...
Артем хотів щось сказати, але спазми здавили горлянку, і він тільки міцно обняв її. Часинку Христя мовчала, а тоді одвела лице від його грудей і, дивлячися пильно йому у вічі, спитала:
— Артеме! Скажи — тільки чисту правду!— невже отак і пішов би ти сьогодні, коли б я не вблагала тебе?!— І, не давши йому слова сказати, наче боялась почути небажану відповідь, призналась жагучим шепотом:— Ой, не дай бо! Тепер я вже напевно не пережила б цього!
— Ні, Христинко! Не пішов би я від тебе!— відповів переконано Артем.— Не зміг би я піти. Бо припускав цілком і припускаю, що дуже можливо ніколи вже більш...
— Не треба!— зойкнула Христя, вся припавши до нього. І раптом забилась, заплакала ридма...
XXVIII
Данило Корж, як і домовилися вони вчора з Артемом, десь зразу ж по обідній порі був уже в Попівці. Крамниця була на замку. Видно, пішов продавець обідати. Артема на умовному місці (біля крамниці) не було. Та це анітрохи Коржа не бентежило: не чого ж йому під завірюхою мокнути, певно, сидить собі в хаті та тільки час од часу поглядає сюди — чи не під'їхали сани. Але почекав з півгодини — нема, і занепокоївся. Та й Артем добрий! Хоч би ж хату був показав. А втім, він і сам ще тоді не знав, де та хата.
По вулиці проходили дві літні жінки. Данило спинив їх і став розпитувати: в якій хаті йому Василька знайти б, хлопчик такий.
— Василька?— жінки зглянулись, пересміхнулися, знизали плечима.— Та Василько у нас не один. А чий же він?
— Коли б знав, чи мав би я оце з вами мороку! У баби живе, а мати на тютюновій фабриці у Славгороді працює,— виклав Данило геть-чисто все, що знав і з Гармашишиної скупої розповіді, і з Артемових слів.
— Христин! Авжеж її!— догадались жінки і показали хату.
Данило розвернувся кіньми і під'їхав до Христиного двору. Накинув віжки на кілок тину, а сам пішов у хату, по дорозі підбираючи щонайдошкульніші слова, щоб вичитати капосного парубка.
Але і в хаті Артема не було. На його розпити Христина мати сказала, що пішли до одних людей, неподалеку тут, в один хутірець. Ще зразу після сніданку, повинні б уже давно додому бути. Хіба що, може, засиділись. Якраз оце з тиждень тому чоловік до Віри з війни вернувсь. Як-не-як — куми.
— Е, якщо куми, то це їх скоро не ждати!— занепокоївся Данило. І просто не знав, що йому робити. Махнути рукою та й поїхати собі? А що ж він Гармашисі скаже? А розказати, далебі, є про що. Коли б же тільки до пуття знати. "Пішли удвох!" Та вже це одне хіба ж не дивовижа?! Із Гармашишиної розповіді він знав, що Артем з Христею розлучився ще хтозна й коли. Невінчані дитину прижили, Василька. Оце, видно, він і спить на полу. І теж шкода. Бо про внука якраз буде найбільше розпитів. А що ж про сонну людину можна сказати? Все було за те, щоб почекати. Але ж і їхати далеко, та ще під таку заметіль! До Вітрової Балки вже й зараз нема що й думати: хоч би до Підгірців завидна добратися. І все ж таки з півгодини почекав Данило. Не стільки в хаті, правда як за двором, біля коней. (Боявся перегрітися в хаті. А розперізуватись, роздягатися на якісь півгодини вважав за велику мороку для себе). Врешті урвався терпець. Ні, це вже казна-що! Домовились опівдні... Коли б це хтось інший, то, може, й не диво було б. Але ж — Артем! Щоб ото він без поважної причини вчинив отаке! Ну, а як же поїхати, не взнавши цю поважну причину?! Він повагався трохи та й вирушив назустріч їм — назад по Хорольському шляху: отак воно швидше буде!