Від станції Князівка ішла без малу цілий день. Важко було — на останньому місяці вагітності. Під кінець уже була зовсім підбилась. І тут саме наздогнали її прочанки. Ото разом із ними й до села добралась. Під виглядом прочанки попросилася ночувати до Гармашів.
— Мені мати розповідали,— вставив Артем. Христя гірко посміхнулась.
— А що вона могла тобі розповісти?! В душі моїй вона не була!
— А чого ж було не відкритися їй в усьому!
— Еге ж, тепер я й сама бачу: отак і треба було зробити. Але... Коли ж воно з перших хвилин мовби й стало збуватися все найгірше, що думала! Сказала, як звуть,— нічого; сказала, звідки родом, з-під Хорола,— теж ніякого враження. Ну, значить, нічого не говорив про мене. Не заїкнувся навіть! Хоч і обіцяв тоді, під час розстання!
— Це правда, Христе!— скрушно хитнув головою Артем.— 3 Херсона я взагалі не писав додому. Спершу — боявся перехвату листа поліцією, а потім — ти вже тепер сама знаєш чому.
— І от уяви собі, що я тоді саме так і подумала— про поліцію. Подумала, що, може, ти і мені через те не писав, остерігався. А може, й у тюрмі вже сидиш, як Петро. Інакше, чого б же так уникали згадувати про тебе. І за вечерею ніхто не згадав. Отоді вже й не втрималась, сама спитала, чи це й уся сім'я їхня. "Ні, ще один син є, молодший,— відповіла мати.— Був оце на Великдень. Погостював трохи, виправив паспорт собі та й знову подався з дому". А куди? Третій місяць вже ніякої звістки не мають...
— Ну й годі, Христинко, про це.
— Ні, дай вже докажу до кінця,— не погодилась Христя і повела розмову далі.
Не знає вже, як вона тоді до кінця вечері досиділа! Як ніч ту перебула! А тільки сіріти почало, встала, викралась за ворота та й попленталась... Вже ж не куди!— у свою Попівку. Хоч і знала, що несе свій живіт, як найпереконливіший доказ отих Варчиних брехень про неї. Та їй вже тоді було байдуже. "Не я перша, не я остання!"
— Про одне я думала тоді,— помовчавши, знову озвалась Христя.— Про свого синочка. Чомусь певна була, що буде син, а не дочка: занадто вже бунтував усю дорогу! Як я боялась не пошкодити йому! Тому й намагалась ні про що не думати, а тільки про нього.
— Ну й годі, Христинко!— повторив Артем, на цей раз наполегливіш, і обняв її ніжно за плечі, пригорнув, приголубив.
Часинку постояли отак — на шляху під завірюхою. А коли рушили, Артем сам уже на цей раз вернувся до того місця розмови, де Христя збочила:
— А про Василька ти так і не відповіла мені. Чому б тобі не взяти його у місто з собою?
— Та хіба ж ти, Артеме, сам не розумієш, що, коли відпав дядько Йван з тіткою, самій мені не впоратися з ним. Та ще саме зараз, коли немало буде всякого клопоту, поки знайду якийсь притулок для себе. Але іще є причина: увірилось день у день через усе місто тьопати на роботу, аж на Троїцьку вулицю. Неподалік від тюрми наша фабрика.
Артем дуже зрадів, бо це ж всього-на-всього за кілька кварталів від його родичів Бондаренків. Якраз і їхня Таня на оцій же махорковій фабриці Володарського працює. І Христя навіть, як виявилось, знала її: "Дуже славна дівчина!"—"Ну, он бач!" Але мова не про неї, а про її батьків. Артем розповів Христі, що це за родичі, що за люди: щирі, привітні. З дорогою душею приймуть її. Надовго оселитися в них ніде, але пожити якийсь час можна буде, напевно. А тим часом допоможуть знайти кімнатку десь неподалеку. Щоб ближче було їй з Васильком у гості до них ходити.
І тільки тепер, під кінець розповіді, подумав про Мирославу. Згадав її, звичайно, з самого початку розповіді (не міг же він, справді, забути, що живе з Бондаренками в одному дворі!). І потім весь час пам'ятав про неї. Але подумав тільки оце тепер, як закінчив. Що це ж доведеться їм зустрічатися. І дивно самому було, чому так спокійно подумав про це? Спершу навіть занепокоївся був: невже ото він скотина така товстошкіра?! Але подумав іще та й заспокоївся. Ні, справа була не в цьому. Все це походило від того, що вірив у Мирославу, як у самого себе,— в її щире серце і ясний розум: вірив, що почуття її до нього було глибоко людське. Тим-то, уявляючи зараз (навмисно вже) оту неминучу першу зустріч її з Христею (зайшла якось надвечір до Бондаренків, коли всі були вдома, а дядько Федір і познайомив: "Наша нова родичка, Артемова дружина")— навіть і цю першу зустріч... Ну, певна ж річ, не обійшлося б без болю в серці, але згодом біль цей притупиться. Не залишивши по собі ні злості на нього, ні навіть неприязні. Бо хіба ж він чим завинив перед нею? Хіба він не був щирий і правдивий завжди з нею? Не виключаючи і того вечора в під'їзді партійного комітету, і отого ранку на Слобідці, перед розстанням! А тим більше — Христя. Чим вона завинила? І як не силував Артем себе (для перевірки свого припущення), ніяк не міг уявити їх обох у неприязні, що при зустрічі одверталися б одна від одної. Це здавалося просто неможливим.
За розмовою отак і незчулися вони, як уже і вітряк за селом поминули. Перед ними тепер розстелився білий, завірюхою, наче серпанком, повитий, голий степ. Лише де-не-де маячили ожереди соломи.
— Скажи, Артеме,— по довгій мовчанці раптом обізвалася Христя.— Тільки чисту правду...
— А що таке?— насторожився Артем.
Але Христя мовчала. Як видно, передумала вже питати. Перевела розмову на інше:
— А де ж нам тут звертати? За розмовою, здається, ми й доріжку вже поминули. Авжеж, що так.
— То можна вернутись.
— Ні, ми не підемо в хутір. Ото він.
За верству від шляху, ліворуч, на сніговій рівнині крізь заметіль ледь-ледь маячив хутірець із трьох хат, з садочком біля кожної.
— А чого не підемо?
— Та вітер же просто в обличчя. Ніяк буде і рота розкрити. А мені ще стільки хочеться тобі розповісти, стільки тебе розпитати! Ходімо краще просто шляхом.
— Ходімо,— охоче погодився Артем.
Проте, хоч вітер віяв збоку, а не в обличчя, іти й говорити чимдалі було важче. Густіший повалив сніг. Артем ще здалеку примітив рятунок —за півверстви спереду, і трохи осторонь від шляху, ожеред соломи. І коли тепер порівнялися з ним, сказав до Христі:
— А власне, чого нам, Христе, гибіти отак на вітрі, під завірюхою? Тікаймо в затишок!