До труни підійшов Сідалковський.
— Ідіть ви до біса, шановний! — вигукнув Бубон.— Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно...
— Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете...
Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.
— Заберіть цей плащ собі, шановний,— Бубон відкинув плащ жестом тореадора.— Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені...
— Доброзичливим вас не назвеш,— докірливо похитав головою Сідалковський.
— Мені там без вашого плаща буде тепло.
— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите...
— Звідси вороття нема,— відповів Бубон.— Смерть не жінка, гріхів не пробачає.
Сідалковський узяв його за плечі.
— Карле Івановичу, Карле Івановичу...
...Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:
— Карле Івановичу, їсти хочете?
— Ви знаєте, Сідалковський,— розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку,— я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?
— На грані не стояв і в очі не дивився,—відповів Сідалковський.
— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані...
— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах,— сказав Сідалковський.— Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.
— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе,— засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні.— Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти...
— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.
Бубон почав розтирати ліву ногу.
— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.
— Сон — та ж сама смерть, тільки в кредит,— мовив Сідалковський.
— Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є...
— Невелика,— Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки.— Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.
— А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? — запитав Карло Іванович.
— Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.
— Гарно,— не стримався Бубон.— На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був,— Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.
— Затерпла? — запитав Сідалковський.
— Просто задубіла, шановний. Спасу нема,— Бубон скривився.— Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.
— Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна,— Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру "я".— Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.
— Не ходіть! — порадив Бубон.
— Чому? — здивувався Сідалковський.
— Страшенно гарна, шановний,— зітхнув Карло Іванович.— Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.
— Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.
— Без Єви ви не зможете жити!
— Ви певні?
— Повірте мені. Я таких жінок знаю. Такі не для сім'ї створені. Нещасний Адам,— Бубон важко зітхнув.— Такі гарні жінки не для сімейного життя. Повірте мені, шановний...
— А я гадав, що ви не розбираєтеся в жінках, Карле Івановичу! Крім Мацести Єлізарівни, не кохали нікого...
— Я люблю жінок,— признався Карло Іванович.— Але не таких, як Єва. Вона пуста, вертихвістка. Я люблю пишногрудих жінок з примулами на високих грудях,— мрійливо сказав він. — Але я, ви будете сміятися, шановний, все життя їх кохав платонічно...
— Платонічне кохання — це заочна гра на більярді,— перебив його Сідалковський.— Уява є, а насолоди ніякої.
— Може, й так,— Бубон нарешті розім'яв ноги.— А ви, Сідалковський, яких ви жінок любите? Вам, мабуть, такі, як мені, не подобаються? Ви ж аристократ! А аристократи люблять переважно сухих, як чумацька тараня...
— Це не харчі,— відповів Сідалковський.— Тут я неперебірливий.
РОЗДІЛ XII,
в якому розповідається про внутрішню боротьбу двох світів, знову про таємничість садиби генерала Чудловського, Грака у полоні, капітуляцію, немилість генерала, білий прапор, загадкову знахідку і нерозкриту таємницю
Грак третій день не виходив на роботу. Відділ вичинки пустував. Ковбик, заклавши руки за спину, міряв метраж свого кабінету і лаявся:
— Сказитися можна! Третій день на роботі нема! Ні зателефонувати! Ні попередити! Де ж цей бухгалтеряка? Я вас, Сідалковський, питаю! Це ж ви десь його відкопали! Приходить! Запевняє! Вміє ловити рибу! Юшку варить! Любитель юшки і тарані! А воно, виявляється, вудочку в руках ніколи не тримало! Взяв я його в неділю на став. Короп вудку потягнув. Кажу: "Чого ж ви стоїте? Вудочка уже на середині ставу" А він мені: "Стратоне Стратоновичу, я плавати не вмію". Довелося лізти самому. Барінов сміється, аж за живіт хапається. А воно мені шкарпетки пере. Каже, вони із синтетики. Треба сполоснути... І на кущику розвішує. А тоді до мене: "Стратоне Стратоновичу, а ви тим часом бережком, бережком походіть. Або ліпше сядьте... Простягніть ноги... Поворушіть пальчиками. Хай їх трішки свіженький вітерець пообвіює". Це, запевняє мене, дуже корисно для організму. Нервову систему заспокоює... Ну, ви десь бачили щось подібне?.. А тоді знову взялося за вудочку. Закидать не вміє. Гачком за гілку дуба зачепило. А у мене там золотий арсенальський гачок. Не смикайте, кричу, дайте я сам обірву. Не так боляче буде. А воно мені: "Я,— каже,— зараз збігаю у село. Візьму пилку. Дуба зріжемо". Бачили такого! — Ковбик добрішав.