— Кого я бачу?! — розпростер руки Сідалковський і пішов назустріч Бубону, готуючись до великих і затяжних обіймів. Карло Іванович зупинився на порозі. Шкіра на його обличчі нагадувала єгипетський пергамент епохи Рамзеса XII.
— Наш вітчизняний Шерлок Холмс повертається з оперативного завдання так само несподівано і блискавично, як і щезає. Що чути на сімейному фронті?
Сідалковський не договорив. Бубон розмахнувся і з силою жбурнув у красиве лице Сідалковського чорно-білі шматочки паперу.
— Пробачте, Карле Івановичу,— нахилившись над тим, що колись називалося фотокопією Єви, почав Сідалковський,— але ваших артистичних жестів я не розумію. Що ви цим хочете сказати? На сімейному фронті все без змін?
— Ідіть ви до біса зі своїми змінами! Звідки ви взялися на нашу голову? Від ваших ідей у "Фіндіпоші" життя нема!
— А до мене воно було?
— Принаймні ми тихо й спокійно жили...
— У наш бурхливий вік — вік техніки й хімчисток? Ай-я-яй, Карле Івановичу!
— Для нас було достатньо одного Ховрашкевича. Але той хоч проводив експерименти на ондатрах і їжаках. Він нікому не заважав і йому ніхто. А ви? А ви їх, шановний, проводите на людях!
— Карле Івановичу, я вас не впізнаю. Ви — і крик. Це те саме, що північ і південь, кохання і ненависть, життя і смерть. Це парадокс.
— А моя розбита сім'я — це вам не парадокс? Ви мені розбили сім'ю своїм зміцненням! Ось цими фотографіями. Чого я повинен страждати за Адама і Єву? Хай вони самі страждають,— Бубон уже хрипів, як старший боярин на другий день після весілля.
— Карле Івановичу, ви егоїст. У вас повністю відсутнє почуття колективізму.— Сідалковський налив води і подав Карлу Івановичу,— Ви самі винні. Вам же було сказано: фотокарток у себе не зберігати, здавати у фіндіпошівський сейф або, в крайньому випадку, вивчивши напам'ять, знищити, як код, як шифр, як ключ од шифру. А ви повелися, наче шестикласниця, закохана в кіноактора: носила в кишені невідісланого листа, поки його не знайшла мамочка і не роз'яснила їй, що й до чого. З вашими нервами й помилками комісаром Мегре не станеш...
— Йдіть ви к чорту! — ковтнув води Бубон.
— Захлинетеся, Карле Івановичу. Випийте і розкажіть усе спокійно. Тільки скажіть чесно, Мацеста Єлізарівна вас дуже била?..
Бубон підвів очі і глянув на Сідалковського.
— Синок,— несподівано почав він.— Я тобі в батьки годжусь. Не насміхайся. Пожалій сивину...
— Ну, що ви, Карле Івановичу,— Сідалковський наважився присісти поруч, забравши заздалегідь склянку з водою і поставивши її на відповідній віддалі.— Не сердьтеся. Розкажіть усе, як було. Завтра будемо виправлятися. Завтрашній день для того й існує, щоб виправляти сьогоднішні помилки.
...Бубон лежав на дивані й думав: "Якщо ми розлучимося, кого ж я собі візьму за дружину?" Ця думка свердлила йому голову, як пружина диван. Знайомих жінок у Бубона не було. За двадцять років спільного життя із Мацестою Єлізарівною він був вірний дружині, як Пенелопа Одіссеєві.
Карлу Івановичу хотілося плакати. Він лежав і жалів себе. Йому було боляче. Не тільки від того, що стерпла нога і клята пружина впивалася в бік, як самка-блощиця у заголений лікоть. Бубону було боляче, бо Мацеста Єлізарівна несправедливо назвала його зрадником.
Йому раптом захотілося померти. Бубон хотів померти лагідною і доброю смертю. З життям йому не хотілося розлучатися, як зі своїми вельветовими штанами, але що ж поробиш: іншого виходу для себе він не бачив...
...Бубон хотів одягти в труну сорочку без краватки, а тому востаннє просив Мацесту:
— Найкраще купи вишиванку. Вона на поворозочках. Але поворозочки не тісно зав'язуй... Гроші я на дітей переводжу. Каханцям вони не дістануться.
— Я не виходитиму заміж,— перебила вона його.— Своє життя присвячую дітям... Я не Єва, я чесна жінка. А чесна жінка може кохати тільки один раз...
"Як я,— подумав Бубон.— Вона точно така, як я. Недаремно я взяв її".
— Газети переадресуй Адамові. Ти все одно їх не читаєш. Коли він стане головбухом "Фіндіпошу", подаруй йому мої нарукавники і мого "Фелікса". Він усі цифри вибиває...
Бубона поклали в труну і повільно повезли повз Байкове кладовище аж на Шулявку. Бубон лежав у труні, і йому хотілося встати й крикнути: "Шановні, куди ви мене везете? Ховайте за місцем проживання і прописки..." Аж на лікті підвівся.
— Ляж,— наказала йому Мацеста Єлізарівна.— Ляж і не сміши людей. Ти помер.
Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: "Дорогому... Незабутньому... Рідному..." "Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? — інтересувався Бубон.— Голова ж "бюро уваги" — я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: "Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий день після зарплати, а народжувалися перед авансом". Певне, гроші на вінки брали в касі взаємодопомоги. Видав Адам і трохи виділив Сідалковський".
Похоронна процесія тим часом рухалася далі.
— Лежить, як налитий,— кивали на Бубона бабусі.
— Цікаво, скільки йому? — хтось запитав.
— Ще зовсім молодий,— промовила пишногруда молодиця.— Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.
— А-яй-яй,— хитали головами-квітами бабусі.— І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б...
— Він не пив.
— А ви його знаєте?
— Аякже,— відповіла та ж пишногруда молодиця.— Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із "Фіндіпошу". Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув...
Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.
— Перестань. Он люди сміються,— прикрикнула Мацеста Єлізарівна.— Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один... Витри сльози,— Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку.— Тільки не рукавом. Ось носовичок...
— Він же зовсім сухий,— раптом обурився Бубон.— Ти що, не плачеш за мною?
— Тепер уже це нічого не дасть...
— Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада.— Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле.— Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви... Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто,— Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася.— А ти, Мацесто,— повторив Карло Іванович,— хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене...