Саме Варфоломій Чадюк постійно писав на "Фіндіпош" різні листи і кожний з них підписував від імені трудящих.
— Для секретар-друкарки то велика зарплатня,— заперечив Ковбик.
— Посадіть на ту зарплату двох,— порадив Сідалковський — секретарку і кур'єршу.
— Гм! А що — це вже ідея,— оцінив Ковбик. — Можете писати заяву.
Коли заява була написана і Ковбик глянув на неї своїм недовірливим оком, він не стримався і набрав номер Панчішки.
— Масик,— пробасив.— А зайдіть-но до мене.
Панчішка, несучи на своєму вічно рум'яному обличчі посмішку, чемно привітався і сказав:
— Я вас слухаю, Страт Стратович.
Ковбик цього разу не образився. Його уява була зайнята іншим.
— Гляньте, який почерк!
Панчішка узяв заяву, підніс її до очей, як реліквію, потім тільки й вимовив:
— Йолі-палі! Колосально!
— Покажіть Ховрашкевичу,— наказав Ковбик.— Можете взяти з собою.
Сідалковський сяяв, як начищені ґудзики на парадній формі курсанта.
— У приймальні для повної гармонії й прямого зв'язку з фасадівським гаслом,— мовив Сідалковський тоном людини, яка працює у "Фіндіпоші" з дня його заснування,— пропоную напис: "Шапка — це дах над оселею ваших мрій!"
"Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні",— думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.
— У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: "Шапка — це те, що робить вас вищим в очах оточуючих".
— Погано! Гірше не придумаєш! — несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи.— І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого... кгм,— кашлянув Ковбик, бо не любив називати "Фіндіпош" філіалом.— Нашого закладу,— ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: — Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне — і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу,— Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі "маю честь".
— Ви звідки родом? — проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.
— З Вапнярки.
— А чому переїхали до Києва?
— У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту,— посміхнувся ледь помітно Сідалковський.
— У Кобилятині його теж нема.— Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.
— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.
Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається про останній день Помпеї, появу незнайомки, класичну картину Крамського, одне свято і три великих дати, смутну і невеселу Ію, урочистість ситуації, кортеж, назви квітів, танці і грації.
— Ну, як? — ще з порога запитала Карапет Сідалковського.— Були? У тому... як його... хвіндіпоші?
— Був,— відповів Сідалковський, скидаючи піджак.
Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.
— Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є — і непогана,— Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко.— Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.
— Ви про що? — як завжди, не зрозуміла Карапет.
— Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї. Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.
Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори. Потім швиденько одяглась і рушила до дверей.
— Ви надовго?
— До завтра,— відповіла Карапет.— Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.
Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.
Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.
Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє "я" говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.
"Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? — питало у нього те "я", яке він називав найчастіше Сідалковським-першим.— У тебе манія величності. Ти такий, як і всі..."
Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.
"Чорті й що! — лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування.— Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий". Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.
— Ія! — подала руку незнайомка.
— І ви? — перепитав Сідалковський, припадаючи устами до м'якої тендітної ручки.
— Ія, а не і я,— поправила його жінка, схожа на класичну картину: гарна, але холодна.
— А-а! Он воно що! А я гадав, що і ви донька Євдокії Капітонівни!
— Ви не помилилися: і я.
— Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.