— І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?
— Попутний вітер і записка Слави Мурченка...
— Мтак! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? — Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.
— Дякую, нічого,— на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський.— Все гаразд. Працює...
— Ви мені скажіть, Сідалковський, таке...
Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів... Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери "П" сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.
— Та сідайте! Не стовбичте перед очима! — Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь.— Сідайте! — Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було.— Маде ін Одеса,— пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники.— Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно.— Цигарка задиміла.— Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?
— Їхав в одному купе з ними. Вийшов — прийняли за члена делегації. Жертва стандарту,— Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.
Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:
— Анонімок не пишете?
— Гарний почерк не дозволяє,— посміхнувся Сідалковський.— Боюсь анонімками почерк зіпсувати.
— Гм,— мугикнув своє улюблене Ковбик.— Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.
Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних, на погляд Стратона Стратоновича, недоліки: високий на зріст та забагато інтелігентності. Ні того, ні іншого Ковбик не терпів. Про зріст ми вже казали, а до "гнилих інтелігентів" (за його власним висловом) він мав природжену неприязнь. "Коли я гуси пас, воно сиділо на нічному горщику і йому няні грали полонез Огінського",— постійно говорив він.
Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути — хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:
— Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?
— Нема, але через місяць буде,— упевнено відповів Сідалковський.
— Одружуєтесь?
Сідалковський кивнув головою.
— Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: "З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається".
— Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу,— провадив далі Сідалковський.
"Даю три бали за нахабство,— мовив Стратон Стратонович сам собі і, сівши, глянув на Сідалковського з підсиленою увагою: — Цікаво, що воно заспіває далі?"
— Мені здається, — продовжував Сідалковський, — з вашого кабінету можна зробити два. Ось тут,— він піднявся, підійшов до стіни і провів рукою,— треба поставити стіну й відгородитися. Там,— показав він позад себе,— зробити приймальню і посадити секретар-друкарку. Поруч неї поставити три паралельних вашим телефони. А то ж до вас вриваються прямо з вулиці, пробачте, як з перону у залу для транзитних пасажирів. От як я, приміром...
— Це точно. Конюшня. Прохідний двір,— раптом завівся, як електровіник, Стратон Стратонович.
— Установа від цього докорінно змінить своє обличчя,— продовжував ніби між іншим Сідалковський.— Набере солідності.
Ідея Ковбику сподобалася.
— Де ж ти візьмеш ставку для секретар-друкарки? — забідкався Ковбик.— Хіба що не прийму вас, зате втілю в життя вашу ідею.— Ковбик примружився. У нього був чудовий настрій, і він поклав собі пожартувати...
Сідалковський не розгубився. "Шосте чуття — це не жінки, воно мене ніколи не зраджує,— подумав.— Він на це не піде". А вголос порадив:
— Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє... Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках...
Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У "Фіндіпоші" взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:
— З такою мармизою — і хворий? Ніколи не повірю! Симулює! Ви бачили коли-небудь таких хворих? Листка мені про непрацездатність тикає. Переробилось! Непрацездатне!
Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же — ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).
— Можливо, як і в кожній установі,— міркував тим часом уголос Сідалковський,— у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок...
Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.
У товаристві Чадюк міг з'явитися несподівано. Він виростав неначе з-під землі. У сердечників тої ж миті починалися приступи, а інших долав страх. Чадюк майже ніколи не розмовляв. Він тільки дивився на вас поглядом глухонімого чи гіпнотизера, і коли ви щось розповідали, вам негайно хотілося відмовитися від своїх слів. У "Фіндіпоші" Чадюка боялися усі. Винятком був лише Ковбик, але й то при свідках і на людях. Сам на сам з Варфоломієм Чадюком Ковбик зустрічатись не ризикував.