Панчішку рідко бачили злим чи розгніваним. Він завжди ходив усміхнений і випромінював лише доброту та масу найтепліших побажань, як святкова листівка. Коли хтось грав у шахи чи шашки, а Панчішка збирався додому, то, прощаючись, казав:
— Бажаю вам виграти обом!
Хоч тишком-нишком, слабшому від себе чи тому, кого недолюблював Стратон Стратонович, Масик міг підкласти якщо не свиню, то принаймні порося. Панчішка навіть легенько випивав, аби тільки його не вважали за некомпанійського товариша.
У "Фіндіпоші" він був єдиний, хто народився, як любив висловлюватися Стратон Стратонович, "на асфальті". Тобто в місті, а не в селі. Можливо, і до нього Стратон Стратонович ставився б з неприязню, якби Панчішка не належав до числа тих, про яких кажуть: "Якби й хотів, то на нього не образишся". Масик умів галантно кланятися, цілувати ручки. Особливо ця пристрасть Масика до жіночих рук подобалася дружині Стратона Стратоновича — Вініаміні Іпатівні. Масик гарно грав на піаніно, скрипці, танцював вальси, падеграси, але не терпів польок, чардашів та українського козачка.
— Колосальний ритм,— виправдовувався Панчішка.
Якщо ж Вініаміна Іпатівна ставила Панчішку усім за приклад, називала його вихованим і культурним молодим чоловіком і цим самим підривала інтелігентність та авторитет Стратона Стратоновича, то Ковбик не витримував і сердито кидав їй свою улюблену репліку:
— Коли я пас гусей, то воно сиділо на нічному горшку і слухало полонез Огінського.
Панчішка мав ще одну особливість: коли дивитися на нього ззаду, то ніхто не міг твердо й впевнено сказати, хто то пішов — чоловік чи жінка. Для цього потрібно було обов'язково забігати наперед, бо штани при сучасній моді фактично нічого не означали...
Масик сидів і спалахував, як червоний кашкет на привокзальній площі.
— Фундаментально не був,— повторив Панчішка.— Але мені розповідали, що в "Либеді"...
— До речі, Стратоне Стратоновичу, ви знаєте, звідки походить назва Либідь? — сідав на свого коника Ховрашкевич.— Ця історія починається ще за часів Щека, Кия і Хорива. До речі, вулиця Хорева, ще й досі, як не дивно, збереглася на Подолі. Там колись жив Хорив. Але назва Київ пішла не від Хорива, а від його старшого брата Кия...
— А кий?
— Не зрозумів?!
— Ну, кий?! Більярдний! Ви не знаєте, звідки походить назва кий, кийок?! Не від цього брата?
— Ви даремно смієтеся, Стратоне Стратоновичу. Даремно, а я вам доведу. Етимологічно, а хочете — лінгвістично. До речі, ви знаєте, що є така наука, як лінгвістика?..
— Ви мене на лінгвістику не збивайте. Ви мені прямо скажіть: у "Либеді" ви були чи ні?
— Не був.
— Отак би і зразу. А в "Наталці" чи "Верховині"?
— Я був, Стратоне Стратоновичу,— втручався Панчішка з діамантовими кінчиками вух.— Це не те. Типове не те. Нема шику.
— Що мені ваш шик. Мені не шик потрібний, а шинка.
— Так дозвольте, Стратоне Стратоновичу, закінчити... Так от, слово "Либідь" походить не від Лебедя, як дехто вважає... Лебеді — то птиці. До речі, ви знаєте, коли гине лебедиха, то лебідь піднімається високо вгору і каменем...
— Будемо закруглятися. Уже розвезло. Його до ранку не переслухаєш,— казав Стратон Стратонович і підводився з-за столу.— Розпатякалося! Ви собі як хочете, а я поїхав...
— Стратоне Стратоновичу, а на коня? До речі, ви знаєте, звідки походить оцей вислів "на коня" або "на стремено"? Ще за часів Запорозької Січі, коли козаки...
— Це його патякання уже ви, Панчішко, послухайте, а мені час...
— А даремно. Це дуже цікаво. Я ж кінчав історико-філологічний факультет. До речі, я закінчив... Я не хвалюсь... Ви знаєте... Але я закінчив його з відзнакою, хоч майже ніколи нічого не вчив. Я завжди читав. І за фахом... Чуєте, Стратоне Стратоновичу, за фахом я більше історик, ніж філолог.
— За фахом усі ми історики,— уже з порога кидав Стратон Стратонович.— А за професією — бух-гал-те-ра-á! З нарукавниками! — Потім вибивав з мундштука недопалок і тільки після цього лагідно казав: — Ви тільки мені тут, хлопці, дивіться. Щоб ніяких слідів не лишалося. А то ще "Фіндіпош" спалите...
Панчішка розпливався в рожево-оранжевій посмішці і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде "в ажурі". Ховрашкевич пояснював, звідки пішов цей вислів, але Стратон Стратонович уже його не чув. Його вечірня програма на цьому закінчувалася, як і наш восьмий розділ.
РОЗДІЛ IX,
в якому розповідається про добрі прикмети, велике затемнення, місто-парк, механіка Бублика, донечку Ротшільда, пончики, оголошення, філолога у відставці, матусю Карапет і її майбутнього квартиранта
Усе складалося якнайкраще. Такої гостинності від столиці Сідалковський не чекав.
— Це добра прикмета,— гадав він,— Столиця приймає в свої обійми провінціала.
А треба зауважити, що Сідалковський належав до людей забобонних, але від посторонніх це приховував і навіть соромився, бо про людське око вважав себе переконаним атеїстом.
Отож гостинний прийом на пероні він відносив до гарної прикмети, але навіть не підозрював, що його гучне прибуття до столиці співпало з хвилинами великого затемнення. Якби про це Сідалковський дізнався своєчасно, він згодом усі свої життєві невдачі відніс би саме до цієї події. Та цього Сідалковський навіть не помітив. Того вечора електромережа працювала справно, а лампи денного освітлення горіли краще, ніж будь-коли, бо на багатьох підприємствах міста якраз розпочався тиждень економії електроенергії, і на Сідалковському подія великого затемнення не відбивалася ніяк.
Можливо, Сідалковський поводився б так, як слід поводитись під час затемнення сонця, але його про це ніхто не попередив, а календарями він не користувався — навіть тими, що виходили мільйонними тиражами. Отож тепер зрозуміло, чому він нічого на собі не відчув, окрім, звичайно, страшенного потягу прийняти квіти з рук Тамари та виступити від імені польської делегації, за члена якої його спочатку прийняли. Але цим бажанням, як гадав Сідалковський, він передусім завдячував трьом полякам-селекціонерам і випитому на дурничку коньяку, що пізніше перемішав його ще й з горілкою, вином і чеським пивом "Будвар", якого Сідалковський не любив, але пив заради закордонної назви і гарно розмальованої етикетки.