Ховрашкевич на те, може, й реагує, але зовні не виявляє ніяких ознак. Слід віддати належне, він уміє підтримувати будь-яку тему в розмові, але, включившись, надалі її розвиває самостійно і ніяких заперечень не терпить, як і не визнає будь-яких авторитетів і їхніх доказів. Розповідає Ховрашкевич так, ніби лізе угору по височенній сосні, не обминаючи жодного сучка й гілляки. Отож, коли має настати кінець розповіді, ніхто з присутніх не знає, як, до речі, й сам оповідач. Якщо Ховрашкевича хтось намагається перебити чи зупинити, він не звертає на те ніякої уваги, мчить далі, мов на червоне світло грузовик, у якому вже давно відмовили гальма. Якщо ж комусь усе-таки вдається зупинити Ховрашкевича — він починає оповідь спочатку. Тому той, хто його знає, на таке ніколи не наважується. Один Стратон Стратонович дозволяв собі таку розкіш. Решті ж краще мовчати або, вибравши слушну хвилину, встати й піти геть. Ховрашкевич не забороняв і реагував на це двома реченнями:
— Хай іде! Тільки собі на шкоду.— Він так вважав щиро.
Усі свої розповіді, про що б вони не були — про лікування голодом, інтелект дельфінів чи вивчення іноземних мов уві сні або ж про історію походження слова чи назви, Ховрашкевич починав однаково:
— То я вам скажу так. Коли Олександр Македонський — Тамерлан... До речі, слово "Македонський", як і слово "голландський", походить від назви місцевості... Як сир, так і великий полководець дістали свої назви від свого місця народження... Назва сир "Голландський" народилася у Голландії, а прізвище Македонський — у Македонії. Як, скажімо, слово "Невський" на Невському озері... До речі, хто не знає, то я вам скажу: Олександр Невський — небіж Данила Галицького... Князь Данило Галицький — це його рідний дядько по матері... Але ми зараз не про нього, а про Македонію... Македонія... Це республіка... Вона знаходиться, хоч про це й не всі знають, на території сучасної Югославії, поруч з Чорногорією, але не з Хорватією. Так-от... Олександр Македонський...
— Та перестаньте!.. Ще й сто грамів не випило, а млин завело. Економте кисень! Для майбутніх дослідів! Або краще скажіть мені, що воно за ресторан "Мисливець"? Отой, що недавно відкрився. Є там що їсти чи нема? Рябчики, тетеруки, ведмежатина?.. Як вони там хоч готують, варто було б перевірити...
— Першокласно,— коротко кидає Панчішка і червоніє.— Але найкраще, Страт Стратич, так це в "Либеді"...
— Я вам не Страт Стратич,— перебивав його Стратон Стратонович.— Ви все в житті скорочуєте. А саме життя?..
— То я вам так скажу, Стратоне Стратоновичу,— приймав на себе бій Ховрашкевич і зіщулювався, ніби школяр, що завинив перед класним керівником.— У "Либеді" я ще не був, але буду обов'язково. З найближчої зарплати, Стратоне Стратоновичу...
— А ви, Панчішко, були?
— Так... Знаєте... Наскоком. Забігали... Взяли одну пляшечку і...
— Як це наскоком? — перебивав Стратон Стратонович.— Наскоком можна тільки бабу полякати! А фундаментально?
— Фундаментально не був,— Панчішка перелякано дивився на Ковбика і для чогось то затискував, то розпускав вузол на краватці. Коли на Панчішку поглянути збоку, то могло здатися, що він у стані постійної напруги (вольт 127, не менше), як електроскат.
Панчішка боявся всього: пацюків, мишей (польових і летючих), усіх без винятку земноводних, різких висловів, а особливо своїх власних слів. Ніколи не встрявав у небажані розмови. Говорив тільки про товари широкого вжитку та про моди на штани, про черевики й свічки в художньому салоні. Діставав светри, кофти, термоси та імпортні авторучки або жіночі рейтузи, що перепадали йому по великому знайомству і випадково. Продавав їх ближнім, бо на його дружину вони завжди чомусь виявлялися якщо не завеликі, то замалі. Усе діставав з-під прилавка і, якщо вірити йому, на базі.
Ім'я Панчішка мав грізне — Георг. Але воно йому не пасувало, як штани огрядній жінці. Мабуть, тому йому дали інше —Масик. Звідки й ким це ім'я було занесене у "Фіндіпош"— так і залишилося таємницею.
Форма обличчя у Масика — кругла. Лице начебто обточувалося по колу вслід за циркулем. При здивуванні робилося еліпсоподібним (вертикально), при посмішці і запобіганні перед Ковбиком — теж еліпсоподібним (горизонтально). Зуби усі свої, за винятком двох передніх — ті з нержавіючої сталі.
Випещений Панчішка, здається, ріс під ковпаком. На нього весь час дмухали у районі Печерська і знімали тополиний пух на Володимирській гірці, куди тітоньки водили його дихати чистим дніпровським повітрям, але тільки в лагідну погоду. Панчішка боявся крижаних вітрів, двадцятиградусного морозу та осінньої мжички. У негоду рум'яне личко Масика робилося синім, як печінка, і обвисало. Він міг нормально жити тільки в помірних субтропіках і в квартирі, де всі батареї нагріваються рівномірно.
Квартира Панчішки нагадувала поєднання фарфоро-фаянсового магазину з філіалом меблевого складу, в який завезли зразки меблів періоду непу і Ренесансу. Колір полюбляв рожевий. Тому абажури, бомбошки, пуфики, крісла, диван, ліжко були рожеві, і навіть жіночка Масика теж мала рожевий вигляд і рожевенькі ямочки на рожевеньких фалангах рожевеньких пальчиків. Звали дружину Масика якось дивно — Майоліка. Чи це було її справжнє ім'я, чи вигадане — ніхто, окрім неї, не знав. Навіть Масик.
Дітей у Панчішки не було. Жили вони для себе, а вечорами, мружачи пухнасті вії, Майоліка слухала, як Масик розповідав підсолоджені любовні історії, що трапилися нібито з Ховрашкевичем, Ковбиком і навіть з самим Карлом Івановичем Бубоном.
Говорив Панчішка економно і скорочено. Імена своїх родичів вимовляв теж у скороченому вигляді: Лока, Мака, Зіка, Віка. Траплялося й коротше: Зі, Ма, Йо, Ло.
— Ло,— казав він, звертаючись до сестри Лори,— просила Йо, щоб ти трішки побула з ма...
У перекладі на нормальну мову це означало: "Ларисо, просила Майоліка, щоб ти трішки побула з мамою".
Інколи Панчішка лаявся, але також скорочено: "Йолі-палі!"
Висловлював своє захоплення здебільшого такими словами: "Колосально!", "Феноменально!", "Потрясаюче!" Якщо ж обурювався, то кидав слово, наче різав папір лінійкою: "Жах!"