— Сідалковський,— гукав дід Трифон.— Огляньтесь, за вами гондатри пливуть.
Сідалковський взяв себе в руки, поважно повернувся і побачив, як, наче мале собаченя, тихо і плавно, розрізаючи голубінь води, прямо до сітки пливла ондатра. Грак насторожився і наказав дідові, як тільки ондатра пропливе "буйок" (так він називав звичайнісінький корок), негайно піднімати з води сітку. Так і зробили. Ондатра намагалася круто повернути назад, але нижні кінцівки, очевидно, уже заплутались у сітці, і ще одна жертва науки була спіймана.
Сонце потроху припікало. Сідалковському хотілося кинути це нудне заняття, лягти десь у тіні й до вечора виспатися. А ввечері, як запевняв він Грака, спокійно, при місячному світлі чи при "Мегацетиних" фарах почати нормальний, тихий і галасливий вилов.
— У мене вже сіра маса під черепною коробкою плавиться,— казав він Граку, але той настільки захопився виловом ондатр, що Сідалковський почав підозрювати: йому вони не так потрібні для науки, як для майбутніх власних шапок.
— Філарет Карлович вас все одно не оцінить, Грак. Та й це хутро з ваших шапок вилізе раніше, ніж з голови волосся. Даремно ви напружуєтесь.
Грак погодився тільки розставити сітку у заводі, а після обіду почати розривати нори і заганяти в сітку ондатр. Набравши джерельної води, він повісив на триногу казанок. Дід Трифон перепливав на своїй плоскодонці річку, м'яко і вправно підгортаючи одним веслом голубу воду. Плоскодонці, в якій він стояв на весь свій невеличкий зріст, було, певно, стільки ж років, як і господареві. Між верхніми боковими дошками човна пробивалися, мов крізь асфальт, зелені пагінці травички. Усе тяглося до сонця, до життя. Дід повитрушував ятери, поставлені звечора. Їх, як йому завжди здавалося, знову хтось до нього вже потрусив. Бо на дні човна тріпались і підскакували кілька линочків, карасів та невелика щучка.
— Трифоне Саковичу,— звертався Грак до діда (тому страшенно подобалося таке, як він казав, панське звертання).— Трифоне Саковичу, де ж усе-таки той дуб ріс?
— Ось тут,— упевнено тикав веслом дід у землю.— А може, й отут. Мать, таки тут. Бо там росла верба, а тут дуб...
По обіді Грак запалився бажанням викопувати траншеї і викурювати ондатр з-під землі. Досвід у копанні траншей він набув, і тепер його, здавалося, аж тягло до земляних робіт.
— Ви природжений землекоп,— казав йому Сідалковський, розкриваючи м'ясну консерву "Сніданок туриста", яку він охрестив по-своєму — "Сніданок шпигуна".
Трифон Сакович глянув на них підозріло, бо ця назва викликала у нього певні асоціації, і він в душі ще й досі ставив під сумнів їхню ученість і мав тверде переконання, що вони таки шпигуни і ніякі ондатри чи нутрії їм не потрібні. "То вони тільки очі замилюють",— думав дід, сьорбаючи юшку беззубим ротом, в якому, здавалося, можна ходити босому, не вколовшись ні об один пеньок.
Після годинного перепочинку Грак взявся за малу саперну лопатку, що лежала в багажнику "Мегацети". Вирішив копати не вглиб, а вшир, з'єднуючи одну нору з іншою. Проте після перших же спроб переконався: нори проникали далеко в глибину і, здавалося, проходили аж під дном річки.
— Грак,— зауважив Сідалковський.— Я вас попереджаю: цього разу без фокусів. Мені ваші винаходи набридли. Ніякої ні нафти, ні урану. Ви ж не оволодіваєте суміжною професією.
Грак копав як ніколи. Заривався на очах.
— Грак, востаннє попереджаю вас: ви працюєте не за профілем. Не заривайтесь. Якщо ви знайдете ще хоч одну корисну копалину, ця первісна річка пропаде, як ваше золото. З'явиться завод — і щезне риба. Окунцям не вистачає тільки стічних вод.
Грак йшов, як земснаряд.
— Слухайте, супермен,— посміхався Сідалковський спльовуючи.— Не ховайте своїх локаторів. Мені без них стає сумно. Ваші локатори повинні бути весь час на поверхні. Для моєї власної орієнтації. До речі, під яким ви знаком народилися?
— Скорпіона, а що?
— Воно й видно. А я, Грак, під Знаком якості.
— Як ти мені, Сідалковський, остогид!
— О, це щось нове у вашій термінології! Чим глибше в землю, тим більше знань. Цікава метаморфоза.
— А чому б тобі трохи не покопати, доктор?
— Грак, ви ризикуєте своєю зарплатою. Ми ж домовилися. Ви програли парі. Я закреслюю ще п'ятірку.
— Це мало.
— Гаразд, десять карбованців вас влаштовує? Ви помітили мою аристократичну щедрість? Так вашу працю ще ніхто не оцінював. За день десять карбованців. За якихось парочку невпійманих ондатр.
Незабаром їх оточило чи не все село. Попереду стояли пастушки, забувши про свою велику рогату худобу, трохи поодаль — дядьки, яким, здавалося, нічого робити. Їх не так цікавили розкопки Грака, як "Мегацета". Слава про "Сором'язливу красуню" прокотилась по селу, наче весняний грім. Її розглядали з такою ж цікавістю, як піжони імпортні машини біля "Інтуриста". Машина, що літає (плід фантазій діда Трифона), плаває, їздить, косить, як комбайн, гречку, лепеху (домисел, певно, голови сільради), стріляє (розповіді очевидців),— звичайно, така машинерія не могла не зацікавити спиридонівців. Коли ж спокійна і похмура "Мегацета" їм набридала, вони підходили до наших героїв і запитували:
— Що ви тут копаєте?
Грак відповідав по-різному і якомога серйозніше. Один раз казав, що розшукують загублений мільйон років до нашої ери кістяк мамонта, на якому можна заробити. Йому відплатили тим самим.
— То, може, вам потрібні конячі кістки? Ми вас можемо забезпечити ними. Звичайно, не даром. За відповідну плату.
Грак втрачав тоді почуття гумору.
— Що ви тут шукаєте? — знов підійшли до нього двоє дядьків.
— Шукаємо золото,— сердито відповів Грак.
— Ви що, нас за дурнів маєте? — вибухали гнівом дядьки.— Гадаєте, якщо ми з села, то не розуміємо, де граніт, а де золото? Каміння вирішили на льох чи на підмурок хати накопати і комусь сплавити. Ще й секрет з цього роблять...
— Ніколи не брешіть, Грак,— навчав Сідалковський.— По-перше, для цього потрібно мати феноменальну пам'ять, а ви, наскільки мені відомо, цим поки що похвалитися не можете. По-друге, брехні завжди люди вірять. Кажіть тільки правду. Вона менш правдоподібна, ніж брехня. Кажіть — і вас засміють. Можете, Грак, спробувати.