На величезній плиті у кухні варилась картопля. Поруч шкварчала фірмова страва вдови — яєчня з салом. Ні першого, ні другого після доброї вечері в чайній Сідалковський не сприймав. Вдова поставила паруючу картоплю з салом на стіл.
— Казьонки нема, то, може, вип'єте самогонки чи вишнівки?—запитала пухкенька мадонна без дитини на руках. Дитя її в цей час настільки осміліло, що взялося за голову Сідалковського. Спочатку приступило до вух, засовуючи для чогось туди свої пальчики, а тоді вже перейшло до зачіски. Ні те, ні друге Сідалковському не подобалося, але для досягнення будь-якої мети чи завоювання симпатії, він це знав, треба йти на жертви. Тому терпів, посміхався і робив вигляд, що він у ці хвилини найщасливіший в світі.
Молодичка теж дарувала йому посмішки. Але вони були натурально щирі, бо вироблялися природою, а не перед дзеркалом.
— Як він до вас горнеться,— казала вона.— Як до свого.
В останніх словах Сідалковський відчув якісь далекі і малоприємні для нього натяки. Хто-хто, а він знав, що діти дорослих не тільки зближують, а й віддаляють. Бо вони хоч і зменшують податки по бездітності, але вимагають довгорічного кредиту у вигляді аліментів. А тому поспішив передати синка молодиці, пояснивши, що досі не може знайти спільної мови з дітьми, чого не скажеш про молоденьких мам...
РОЗДІЛ XXIV,
в якому розповідається про пісні, дитинство, життя як невеличку мандрівку, природженого землекопа, супергенія, феноменальну пам'ять, молочний серпанок, божественну діву, подвиг Грака і щедрість Сідалковського
Ніч у Сідалковського пройшла в піснях. Бо де ви бачили село на Україні, щоб там до світанку не співалися пісні? Ці співи зачаровували Євграфа, як Одіссея сирени, і він робився м'який, наче віск у вухах його супутників.
Ой у лузі криниченька,
Там джерельна водиченька...
Сідалковський ходив по хаті, мимоволі наспівував цю мелодію, яка запала йому в душу не менше, ніж господиня, і розглядав вишиті, рушники, які чомусь нагадували далеке дитинство, рідну Вапнярку...
У дворі просигналила єрихонська труба, собаки в унісон їй здійняли такий гавкіт, що Сідалковський злякався, аби зі стіни не зірвалися довоєнні ходики. "Мегацета" стояла біля воріт, і їй, як і Граку, не терпеливилось. Євграф критично оглянув її корпус і подумав: "Ніч провела на сільській толоці". Вона була так заляпана глиною, землею, соломою і лепехою, що Сідалковський навіть порівняння для неї не знаходив.
— Убили двох ондатр,— повідомив збуджений Грак.— Якраз на шапку.
— Це факт з вашої біографії,— холодно кивнув Сідалковський.
— Але впіймали чотирьох, доктор, і дві нутрії.
— Це гірше, ніж золото, але краще, ніж нічого,— Сідалковський перестрибнув через дверці амфібії, не відчиняючи їх. Грак докірливо глянув на нього.— Нічого не вдієте,— розвів руками Сідалковський.— Багаторічна звичка. Ніяк не привчусь через двері ходити...
— Ти все життя через вікна лазиш?
— Якщо хочете більше насолоди від життя, раджу і вам спробувати. Але, боюсь, у вас це не вийде...
"Мегацета" звернула на вузьку ґрунтову дорогу і покотилася по мосту, котрий з метою економії будувався щороку новий, одразу після того, як старий навесні зносила крига.
Дід Трифон зустрів їх без рушниці, але з беззубою посмішкою, навіть, вітаючись, зняв свою заношену кепочку, яка колись була, як він казав, "кашкетом, а тепер трохи примнялася".
Поки Грак з дідом Трифоном мили в річці помідори й огірки, Сідалковський поспішно ставив намет, бо десь за Чорним лісом почали збиратися хмари. Єдине, що їх тішило,— то це те, що дощ, розігнавши комашню, візьметься й за пастушків, котрі обступили "Мегацету" і дивилися на неї трохи набожно, переборюючи страх цікавістю.
Важкі краплі приглушено вдарили по листках, коли Грак і Сідалковський уже сиділи з дідом Трифоном у наметі й вели бесіду, як давні знайомі.
— Це не те, що мій курінь. Це як циганське шатро,— прирівняв дід Трифон намет Сідалковського.— А от тут, якраз на цьому місці, де ми сидимо, стояв колись старий-престарий дуб. У війну його розтрощило німецьким снарядом. Залишився тільки величезний стовбур. Довго він бовванів над шляхами. З якого боку не йдеш — чи з Харитонівки, чи з Харлампівки, чи з Спиридонівки,— а дуб звідусіль видно. Ніколи не заблудишся. А це якось приїхала вчені з Москви чи з Києва. Мать, такі, як ви. А може, й інші. Кажуть, гісторики. І от ті гісторики й зрізали отого дуба. Кажуть, для того, щоб дізнатися, скільки ж йому було років. А може, й не для того... Хто їх, учених, пойме...
Дощ лив і лив. Був кінець серпня і, видно, у небесній канцелярії горів план, тож на воду не скупилися.
Зате полудень видався таким, що можна було загоряти і, виловлюючи ондатр, час від часу приймати водні ванни. Сідалковський сидів на одинокому острівці, на якому росло одне-єдине дерево. Але яке саме — він не знав. Можливо, це був клен, а може, осика чи осокір. Цього він точно сказати не міг. Бо дерев знав небагато. Умів відрізнити яблуню від груші, дуба від сосни, вільху від ялини, але де сосна, а де ялина — не завжди був певний. Та й на цю хвилину порода дерев його цікавила менш за все. Його цікавили ондатри. Бо з отих чотирьох, що привіз Грак, три були самці, а серед тих, що вбили,— самочки.
— Закон підлості,— казав на те Євмен Миколайович.
— Життя зіткане з протиріч,— твердив своєї Сідалковський і радив Граку не зупинятись, як Ховрашкевич, на досягнутому, бо життя — це не вічний карнавал, куди прийшов він погостювати і повеселитися. Життя — це тимчасова мандрівка у світ, повний пригод, боротьби і несподіванок.
Сідалковський сидів, підперши спиною стовбур незнайомого дерева, і думав про щось своє. Грак з дідом Трифоном у тихій заводі розставляли сітку. На тому березі росли верболози і було багато невеличких, химерно, по-лисячому, покручених нір.
— Тут цих гондатр,— запевняв дід Трифон Сідалковського, якого вважав, очевидно, за зріст, старшим,— увечері аж кишить. Вони мені і ятері трусять.
Крона дерева легенько шелестіла під теплим вітром-вітровієм, ритмічно, як маятник, погойдувалася то в один бік, то в другий і поступово почала заколисувати Сідалковського. Він потрапляв то в затінок, то на осоння, і від того ще більше хотілося спати. Солодка, як зваба, дрімота повільно підповзала до нього і ніжними духмяними пальчиками торкалася його вій. Хотілося підвестися і пройтись, але Сідалковський відчув, що це так само важко, як взяти самому і перекинути догори дном важку "Мегацету". Раптом він зірвався з місця і побіг на крик, схожий на півнячий. Так міг кричати лише дід Трифон. Щось шуснуло між ногами, від несподіванки він перелякано закліпав очима і тільки тепер зрозумів, що й до чого.