Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємним. Прокинешся і довго лежиш у ліжку. В усьому домі — тиша. Чути, як обережно ходить по кімнатах садівник, розтоплюючи печі, і як дрова тріскотять і стріляють. Попереду — цілий день спокою в безмовній уже по-зимовому садибі. Не поспішаючи одягнешся, поблукаєш садом, знайдеш у мокрому листі випадково забуте холодне й мокре яблуко, і чомусь воно здасться надзвичайно смачним, зовсім не таким, як інші. Потім візьмешся за книжки, — дідівські книжки в товстих шкіряних оправах, із золотими зірочками на сап'янових корінцях. Добре пахнуть ці, схожі на церковні требники, книжки своїм пожовтілим, товстим шершавим папером! Якоюсь приємною кислуватою пліснявою, старовинними духами... Чудові й позначки на берегах, крупно і з круглими м'якими розчерками зроблені гусячим пером. Розгорнеш книжку й читаєш: "Мисль, гідна давніх і нових філософів, цвіт розуму й почуття щиросердого..." I мимоволі захопишся і самою книжкою. Це — "Дворянин-філософ", алегорія, видана років із сто тому коштом якогось "кавалера багатьох орденів" і надрукована в друкарні приказу громадської опіки, — розповідь про те, як "дворянин-філософ", маючи час і хист міркувати, до чого розум людини піднестися може, відчув колись бажання скласти план світу на просторому місці свого селища... Потім натрапиш на "сатиричні і філософські твори пана Вольтера" і довго тішишся милим і манірним складом перекладу: "Добродії мої! Еразм склав у шостомунадесять сторіччі похвалу дурощам (манірна пауза, — крапка з комою); ви ж наказуєте мені звеличити перед вами розум..." Потім від катерининської старовини перейдеш до романтичних часів, до альманахів, до сентиментально-пишномовних і довжелезних романів... Зозуля скаче з годинника і глумливо-сумно кує над тобою у пустому будинку. I потроху в серце починає закрадатися солодка й дивна туга...
Ось "Таємниці Алексіса", ось "Віктор, або дитя в лісі": "Б'є північ. Священна тиша заступає місце денного гомону і веселих пісень селян. Сон простягає темні крила свої над поверхнею нашої півкулі; він струшує з них морок і мрїі... Мрії... Як часто продовжують вони тільки страждання злощасного!.." I замиготять перед очима улюблені старовинні слова: скелі й діброви, блідий місяць і самотність, привиди й примари, "ероти", троянди й лілеї, "витівки і штукарство юних пустунів", лілейна рука, Людмили й Аліни... А ось журнали з іменами Жуковського, Батюшкова, ліцеїста Пушкіна. I з сумом згадаєш бабусю, її полонези на клавікордах, її томне читання віршів з "Євгенія Онегіна". I старосвітське мрійне життя постане перед тобою... Хороші дівчата і жінки жили колись у дворянських садибах! Їх портрети дивляться на мене зі стіни, аристократично-вродливі голівки в старовинних зачісках покірливо й томно опускають свої довгі вії на сумні й ніжні очі...
IV
Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а проте мені здається, що з того часу минуло мало не ціле століття. Повмирали діди у Виселках, померла Ганна Гарасимівна, застрелився Арсен Семенович... Настає царство дрібнопомісних, збіднілих до злиднів. Та гарне й це злиденнє дрібнопомісне життя!
Ось я бачу себе знову на селі, у глибоку осінь. Дні стоять синюваті, похмурі. Уранці я сідаю в сідло і з однією собакою, з рушницею та рогом вирушаю в поле. Вітер дзвонить і гуде в дуло рушниці, вітер міцно дме назустріч, іноді з сухим снігом, Цілий день я блукаю пустими рівнинами... Зголоднілий і змерзлий, повертаюсь я перед смерком до садиби, і на душі стає так тепло й відрадно, коли заблимають вогники Виселків і понесе із садиби запахом диму, житла. Пам'ятаю, у нас у домі любили смерком не світити вогню і вести в напівтемряві розмови. Увійшовши в дім, я бачу, що зимові рами вже вставлено, і це ще більш настроює мене на мирний зимовий лад. У лакейській наймит топить грубку, і я, як у дитинстві, сідаю навпочіпки біля оберемка соломи, що різко пахне вже зимовою свіжістю, і дивлюсь то на полум'я в грубці, то на вікна, за якими, синіючи, сумно вмирають сутінки. Потім іду до челядні. Там багато людей і горить світло: дівчата січуть капусту, миготять сікачі, я слухаю їх дрібний, дружний стукіт і дружні смутно-веселі сільські пісні... Інколи заїде якийсь дрібнопомісний сусід і надовго завезе мене до себе... Гарне і дрібнопомісне життя!
Дрібнопомісний встає рано. Міцно потягнувшись, підводиться він з постелі і крутить товсту цигарку з дешевого чорного тютюну чи просто з махорки. Бліде світло раннього листопадового ранку опромінює просторий, з голими стінами кабінет, жовті і зашкарублі шкурки лисиць над ліжком і кремезну постать у шароварах і косоворотці без пояса, а в дзеркалі відбивається заспане обличчя татарського складу. У напівтемному, теплому домі мертва тиша. За дверима в коридорі хропе стара куховарка, яка жила в панському домі ще дівчам. Проте це не заважає панові хрипко гукнути на ввесь будинок:
— Лукерко! Самовар!
Потім, узувши чоботи, накинувши на плечі чумарку і не застібаючи коміра сорочки, він виходить на ґанок. У замкнених сінях тхне псиною; лінькувато потягуючись, зі скавчанням позіхаючи й посміхаючись, оточують його гончаки.
— Одчепись! — повільно, поблажливим басом каже він і через сад іде на тік. Груди його широко дихають різким повітрям ранку і запахом змерзлого за ніч, оголеного саду. Скручене й почорніле від морозу листя шарудить під чобітьми в березовій алеї, вирубаній уже наполовину. Вимальовуючись на низькому похмурому небі, сплять настовбурчені галки на гребені стодоли... Добрий буде день для полювання! І, зупинившись посеред алеї, поміщик довго дивиться на осіннє поле, на пустельну зелену озимину, по якій блукають телята. Дві гончі суки скавучать біля його ніг, а Заливай уже за садом: стрибаючи по колючій стерні, він ніби кличе і проситься в поле. Та що зробиш тепер з гончаком? Звір тепер у полі, на ріллі, у чагарнику, а в лісі він боїться, бо в лісі вітер шарудить листям... Ех, якби хорти!
На стодолі починається молотьба. Повільно беручи розгін, гуде барабан молотарки. Ліниво натягуючи посторонки, упираючись ногами у всипаний гноєм круг і хитаючись, ідуть коні у приводі. Посеред приводу, обертаючись на ослінчику, сидить погонич і одноманітно погукує на них, завжди стьобаючи батогом лише одного бурого мерина, який лінується більш за всіх і зовсім спить ідучи, тим більше, що й очі в нього зав'язані.