— Ну, ну, дівчата, дівчата! — суворо гукає статечний подавальник, одягаючи широку полотняну сорочку.
Дівчата квапливо метуть тік, бігають з ношами, мітлами.
— З богом! — каже подавальник, і перший жмут соломи, пущений на пробу, з хурчанням і виском пролітає в барабан і розшарпаним віялом летить з-під нього вгору. А барабан гуде все настійливіш, робота закипає, і незабаром усі звуки зливаються в загальний приємний шум молотьби. Пан стоїть біля воріт стодоли і дивиться, як у її темряві миготять червоні й жовті хустки, руки, граблі, солома, і все це розмірено рухається і метушиться під гул барабана і одноманітні вигуки і свист погонича. Полова хмарою летить до воріт. Пан стоїть увесь посірілий від неї. Раз у раз він поглядає в поле... Скоро-скоро забіліють поля, скоро їх укриє пороша...
Пороша, перший сніг! Хортів немає, полювати в листопаді нема з чим; та настає зима, починається "робота" з гончаками. I от знову, як за давніших часів, з'їздяться дрібнопомісні один до одного, п'ють на останні гроші, цілі дні пропадають у засніжених полях. А ввечері на якомусь глухому хуторі далеко світяться в темряві зимової ночі вікна флігеля. Там, у маленькому флігелі, плавають хмари диму, тьмяно світять лойові свічки, хтось настроює гітару...
На сутінки буйний вітер загуляв,
Широко мої ворота розчиняв, —
починає хтось грудним тенором. I решта невлад, удаючи, що жартують, підхоплюють з тоскним, безнадійним завзяттям:
Широко мої ворота розчиняв,
Білим снігом путь-дорогу замітав...