Темні алеї

Иван Бунин

У холодну осінню негоду, на одній з великих тульських доріг, залитої дощами і порізаною багатьма чорними коліями, до довгої хаті, в одній зв'язку якої була казенна поштова станція, а в інший приватна світлиця, де можна було відпочити або переночувати, пообідати або запитати самовар, підкотив закидали брудом тарантас з напівпіднятим верхом, трійка досить простих коней з підв'язаними від сльоти хвостами. На козлах тарантаса сидів міцний мужик в туго підперезаний сіряку, серйозний і темнолиций, з рідкісною смоляний бородою, схожий на старовинного розбійника, а в тарантасі стрункий старий-військовий у великому картузі і в миколаївській сірій шинелі з бобровим стоячим коміром, ще чорнобривий, але з білими вусами, які з'єднувалися з такими ж бакенбардами; підборіддя у нього було поголено, і вся зовнішність мала то схожість з Олександром II, яке настільки поширене було серед військових в пору його царювання; погляд був теж запитує, строгий і разом з тим втомлений.

Коли коні стали, він викинув з тарантаса ногу в військовому чоботі з рівним халявою і, притримуючи руками в замшевих рукавичках поли шинелі, вибіг на ганок хати.

— Ліворуч, ваша ясновельможність! — грубо крикнув з козел кучер, і він, злегка нахилившись на порозі від свого високого зросту, увійшов в сіни, потім в світлицю наліво.

У світлиці було тепло, сухо і охайно: новий золотистий образ в лівому кутку, під ним покритий чистою суворої скатертиною стіл, за столом чисто вимиті лавки; кухонна піч, яка обіймала дальній правий кут, ново біліла крейдою, ближче стояло щось на кшталт тахти, покритої пегимі попонами, упирається відвалом в бік печі, через пічної заслінки солодко пахло щами — розвариться капустою, яловичиною і лавровим листом.

Приїжджий скинув на лавку шинель і виявився ще стрункішою в одному мундирі і в чоботях, потім зняв рукавички і картуз і з втомленим виглядом провів блідою худий рукою по голові — сиве волосся його з начосом на скронях до кутів очей злегка кучерявилися, красиве видовжене обличчя з темними очима зберігало подекуди дрібні сліди віспи. У світлиці нікого не було, і він неприязно крикнув, відкривши двері в сіни:

— Гей, хто там!

Негайно слідом за тим в світлицю ввійшла темноволоса, теж чорнобрива і теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі і уздовж щік, легка на ходу, але повна, з великими грудьми під червоною кофтиною, з трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею.

— Ласкаво просимо, ваша ясновельможність, — сказала вона. — Поїсти зволите чи самовар накажете?

Приїжджий мигцем глянув на її округлі плечі і на легкі ноги в червоних поношених татарських туфлях і уривчасто, неуважно відповів:

— Самовар. Господиня тут або служиш?

— Господиня, ваша ясновельможність.

— Сама, значить, тримаєш?

— Так точно. Сама.

— Що ж так? Вдова, що чи, що сама ведеш справу?

— Чи не вдова, ваша ясновельможність, а треба ж чимось жити. І господарювати я люблю.

— Так. Так. Це добре. І як чисто, приємно у тебе.

Жінка весь час допитливо дивилася на нього, злегка мружачись.

— І чистоту люблю, — відповіла вона. — Адже при панів виросла, як не вміти пристойно себе тримати, Микола Олексійович.

Він швидко випростався, розкрив очі і почервонів:

— Надія! Ти? — сказав він квапливо.

— Я, Миколо Олексійовичу, — відповіла вона.

— Боже мій, боже мій! — сказав він, сідаючи на лавку і в упор дивлячись на неї. — Хто б міг подумати! Скільки років ми не бачились? Років тридцять п'ять?

— Тридцять, Микола Олексійович. Мені зараз сорок вісім, а вам під шістдесят, думаю?

— Начебто цього ... Боже мій, як дивно!

— Що дивно, пане?

— Але все, все ... Як ти не розумієш!

Втома і неуважність його зникли, він встав і рішуче почав ходити по світлиці, дивлячись у підлогу. Потім зупинився і, червоніючи крізь сивину, став говорити:

— Нічого не знаю про тебе з тих самих пір. Як ти сюди потрапила? Чому не залишилася при панів?

— Мені панове незабаром після вас вільну дали.

— А де жила потім?

— Довго розповідати, пане.

— Заміжня, кажеш, що не була?

— Ні не була.

— Чому? При такій красі, яку ти мала?

— Не могла я цього зробити.

— Чому ж не могла? Що ти хочеш сказати?

— Що ж тут пояснювати. Мабуть пам'ятайте, як я вас любила.

Він почервонів до сліз і, насупившись, знову попрямував.

— Все проходить, мій друг, — пробурмотів він. — Любов, молодість — все, все. Історія вульгарна, звичайна. З роками все проходить. Як це сказано в книзі Іова? "Як про воду будеш згадувати".

— Що кому Бог дає, Микола Олексійович. Молодість у всякого проходить, а любов — інша справа.

Він підняв голову і, зупинившись, болісно посміхнувся:

— Адже не могла ж ти любити мене весь вік!

— Значить, могла. Скільки не проходило часу, все одним жила. Знала, що давно вас немає колишнього, що для вас наче нічого й не було, а ось ... Пізно тепер докоряти, але ж, правда, дуже безсердечно ви мене кинули, — скільки разів я хотіла руки на себе накласти від образи від однієї, вже не кажучи про все інше. Адже був час, Микола Олексійович, коли я вас Миколенькою кликала, а ви мене — пам'ятаєте як? І все вірші мені зволили читати про всякі "темні алеї", — додала вона з недоброї посмішкою.

— Ах, як хороша ти була! — сказав він, хитаючи головою. — Як гаряча, як прекрасна! Який стан, які очі! Пам'ятаєш, як на тебе всі заглядалися?

— Пам'ятаю, пане. Були і ви чудово хороші. І адже це вам віддала я свою красу, свою гарячку. Як же можна таке забути.

— А! Все проходить. Все забувається.

— Все проходить, так не все забувається.

— Іди, — сказав він, відвертаючись і підходячи до вікна. — Іди, будь ласка.

І, вийнявши хустку і притиснувши його до очей, скоромовкою додав:

— Аби Бог мене простив. А ти, видно, пробачила.

Вона підійшла до дверей і призупинилася:

— Ні, Миколо Олексійовичу, не пробачила. Раз розмова наш торкнувся до наших почуттів, скажу прямо: пробачити я вас ніколи не могла. Як не було нічого дорожче вас на світі в ту пору, так і потім не було. Тому-то і пробачити мені вас не можна. Ну та що згадувати, мертвих з цвинтаря не носять.

— Так, так, ні до чого, накажи подавати коней, — відповів він, відходячи від вікна вже із суворим обличчям. — Одне тобі скажу: ніколи я не був щасливий в житті, не думай, будь ласка. Вибач, що, може бути, зачіпаю твоє самолюбство, але скажу відверто — дружину я без пам'яті любив. А змінила, кинула мене ще образливі, ніж я тебе. Сина обожнював — поки ріс, яких тільки надій на нього не покладав! А вийшов негідник, марнотрат, нахаба, без серця, без честі, без совісті ... Втім, все це теж звичайнісінька, вульгарна історія. Будь здорова, милий друг. Думаю, що і я втратив в тобі найдорожче, що мав у житті.