Андріївський узвіз

Страница 32 из 50

Диброва Владимир

Дружина зарані записалася на прийом до педіатра і відпросилася на роботі. Але її відволік дзвінок свекора, і тепер вона запізнюється.

Що йому, запитав чоловік з кухні, не спиться?

Він хоче, щоб ти прийшов до нього.

Для чого?

Не знаю. Подзвони і запитай.

Не зараз. А що він конкретно казав?

Я за десять хвилин мушу бути там!

Де?

В поліклініці! Бувай! А-а-а!…

Від її зойку чоловік випускає з рук пляшку кефіра, яка не б’ється тільки тому, що приземляється у піддон холодильника.

Чоловік вибігає в коридор. Дружини вже немає. Чути, як її підбори цокотять в бік ліфта. А в дверях стовбичить його батько. Лівою рукою він все ще тягнеться до кнопки дзвоника, а в його правій руці тіліпається авоська з якоюсь пляшкою. На ньому — світлий плащ і капелюх. Проти коридорної темряви він виглядає як китайський ієрогліф докору.

Між чоловіком і батьком дванадцять років то спалахував, то скнів конфлікт поколінь. Але по смерті матері чоловік спіймав себе на тому, що тепер він дивиться на батька не знизу вгору, а навпаки. Бо батько з кожним днем все швидче рухається у бік здитиніння. Але, на відміну від дівчат, з ним, як із хлопчиком, більше клопоту.

Батько якось раптом і не на жарт повівся на кількох темах. На квартирі — як би її так переписати на сина, але щоб син зі своєю родиною не перебрався туди жити — і на політиці. На сорок днів він сказав при столі, що геть розчарувався у ідеалах і не сьогодні-завтра покладе партквиток на стіл. Але над усе йому боліло те, що його син виріс непристосованим до життя.

Ти, торочив він чоловікові при кожній зустрічі, не вмієш жити!

А ти, питав чоловік, вмієш?

Я прожив життя!

Ще не вечір.

Не будь таким розумакою!

Чим ти тепер незадоволений?

Що ти непрактичний.

А знаєш чому?

Ну?

Бо в нас практикантам нічого не платять.

Раніше за подібні жарти син одержав би стусана. А зараз батько лише роззявляє рота.

От, сучий син, завжди знайде, що сказати!

Він часто під різними призводами викликав сина і садовив його за стіл, на якому між консервою та хлібом височила якась пляшка. Кілька друзів, які в нього колись були, або вмерли, або розчинилися в життєвій мряці. Зате він тепер мав дорослого сина, з яким міг за чаркою вести задушевні бесіди. Репертуар в нього був дуже одноманітний. Життя, політика, різне.

Життя, казав він, це борня. Тріумф соціального дарвінізму. Тому всім потрібен захист. За наших умов це — партія. Чоловікові не можна тягнути з цим. Бо на ньому родина. И це — не конформізм і не безпринципність. Це — здоровий глузд. Не існує гарних чи поганих людей. Кожен з нас — те і це, водночас. Парадокс людства в тому, що хто завжди рухає історію? Негідники й бандити. Бо вони — вірні слуги прогреса. Але! Якщо ти для них загроза, вони розчавлять тебе й не помітять. А ти не чекай цього. Займи життєву позицію. Стань так, щоб вони до тебе не дотягнулися. I пильнуй! Люди у нас такі, що кожен може зрадити. Друзі, жінки, кревні родичі — всі. А ти — їх. Знаєш, скільки довкола спокус? Особливо зараз. Ознака моменту: люди втратили нюх. Тяжкі умови — всі сопуть і тягнуть лямку. А трохи послабить — всі скиглять і ображаються. Ну що за люди!

Заходь, каже чоловік батькові. Як ти?

Як так, каже батько, не роздягаючись, що тебе ніколи немає вдома?!

Він знає, що сьогодні в сина три пари, але не може не почати розмову з щедрого замаху. Батькові легше на душі, коли син перед ним виправдовуються.

Взагалі-то, каже чоловік, я біжу.

Де?

На кафедру.

Ти ж щойно звідти.

У нас зараз буде засідання.

Ти мені казав, що кафедри у вас по четвергах…

Це не кафедра.

А що тоді?

В нас сьогодні засідання секції.

Що за ідіотизм?!

А в тебе що? Якась справа?

Звичайно!

Яка?

А така, що я дуже за тебе хвилююся!

З якого приводу?

З такого, що тобі вже стільки років, а ти й досі ідеаліст.

Я не ідеаліст. Я погодинник.

От бачиш! Підсобний працівник! Без наукового звання, без ставки, без партквитка!

I ти прийшов, щоб мені це сказати?

На! каже батько і тицькає чоловікові авоську з пляшкою.

Що це?

Коньяк.

Коньяк?

Коньяк. Вірменський. П’ять зірочок!

Щоб що?

Щоб ти його відніс йому.

Кому?

Тому доценту, який тебе взяв на цю роботу!

Чекай, чекай…

А як не віднесеш, я сам до нього піду!

Чекай, каже чоловік, я зараз.

Що "зараз"?

Я, каже чоловік вже на ходу, в туалет.

Там, замкнувшися на гачок, він від розпачу гатить кулаком по унітазу.

Батько припадає до дверей і виголошує план. Кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому йому і не дають ставку. Коньяк — це не хабар. Це — ознака вдячності. Вдячності й поваги. Якщо доцент — мужик нормальний, то він оцінить цей жест і сам запропонує чоловікові тут же ж його і розпити. За розмовою чоловік скаже йому, що мовляв, так і так, далі нема сил терпіти. В мене родина. И дитина. І друга на підході.

Яка, кричить чоловік, друга?

А як вони перевірять? Допоможіть, скажи, і підтримайте! Я вас не підведу.

А що, як він мене пошле за такий жест?

Не пошле!

А ти хіба знаєш доцента?

Я знаю життя! Ми — не звіри. І в нас так: якщо ти до мене по-людськи, то й я тобі піду назустріч. Ковбаса й чарка, минеться і сварка. А все інше — туман. Який би ти не був мудрець, а насправді, тобі треба не марципанів із фрікасе, а чогось дуже простого. Колись я…

Ну, чоловік так розчахує двері, що мало не збиває батька з ніг, я побіг.

Візьми!

Ні.

Яка ж ти після цього невдячна…

Ти, питає у нього чоловік, ідеш чи тут лишаєшся?

Я, батько перекриває йому вихід, я…

Чуєш, каже йому син, будь ласка…

Ні, це ти будь ласка! Бери! Щоби я міг спокійно померти! Я обіцяв мамі. Вона просила. Вона завжди хвилювалася за тебе. Через те й померла.

Тільки не треба тут…

Візьми! Я тебе востаннє…

Добре!

Чоловік вириває у батька з рук пляшку і кидає в свій портфель. Ніж сперечатися з ним, краще взяти, бо він не відчепиться. А ввечері подзвонити й сказати, що доцента не було на роботі. А тоді спустити все на гальмах. Хоча у батька пам’ять, як у слона. Коли йому було двадцять із чимось років, він був головним технологом заводу. Велета важкої індустрії. Якось за дострокове виконання секретного урядового плану все керівництво одержало найвищі нагороди. А його обминули. Буцімто, за його молодість. Але, скоріше за все, що за гонор і довгий язик. Батько й по тепер після трьох чарок згадує про таку несправедливість. Мені, каже, лячно подумати, як могло б скластися моє життя, якби я тоді одержав орден Леніна!