Дружина зарані записалася на прийом до педіатра і відпросилася на роботі. Але її відволік дзвінок свекора, і тепер вона запізнюється.
Що йому, запитав чоловік з кухні, не спиться?
Він хоче, щоб ти прийшов до нього.
Для чого?
Не знаю. Подзвони і запитай.
Не зараз. А що він конкретно казав?
Я за десять хвилин мушу бути там!
Де?
В поліклініці! Бувай! А-а-а!…
Від її зойку чоловік випускає з рук пляшку кефіра, яка не б’ється тільки тому, що приземляється у піддон холодильника.
Чоловік вибігає в коридор. Дружини вже немає. Чути, як її підбори цокотять в бік ліфта. А в дверях стовбичить його батько. Лівою рукою він все ще тягнеться до кнопки дзвоника, а в його правій руці тіліпається авоська з якоюсь пляшкою. На ньому — світлий плащ і капелюх. Проти коридорної темряви він виглядає як китайський ієрогліф докору.
Між чоловіком і батьком дванадцять років то спалахував, то скнів конфлікт поколінь. Але по смерті матері чоловік спіймав себе на тому, що тепер він дивиться на батька не знизу вгору, а навпаки. Бо батько з кожним днем все швидче рухається у бік здитиніння. Але, на відміну від дівчат, з ним, як із хлопчиком, більше клопоту.
Батько якось раптом і не на жарт повівся на кількох темах. На квартирі — як би її так переписати на сина, але щоб син зі своєю родиною не перебрався туди жити — і на політиці. На сорок днів він сказав при столі, що геть розчарувався у ідеалах і не сьогодні-завтра покладе партквиток на стіл. Але над усе йому боліло те, що його син виріс непристосованим до життя.
Ти, торочив він чоловікові при кожній зустрічі, не вмієш жити!
А ти, питав чоловік, вмієш?
Я прожив життя!
Ще не вечір.
Не будь таким розумакою!
Чим ти тепер незадоволений?
Що ти непрактичний.
А знаєш чому?
Ну?
Бо в нас практикантам нічого не платять.
Раніше за подібні жарти син одержав би стусана. А зараз батько лише роззявляє рота.
От, сучий син, завжди знайде, що сказати!
Він часто під різними призводами викликав сина і садовив його за стіл, на якому між консервою та хлібом височила якась пляшка. Кілька друзів, які в нього колись були, або вмерли, або розчинилися в життєвій мряці. Зате він тепер мав дорослого сина, з яким міг за чаркою вести задушевні бесіди. Репертуар в нього був дуже одноманітний. Життя, політика, різне.
Життя, казав він, це борня. Тріумф соціального дарвінізму. Тому всім потрібен захист. За наших умов це — партія. Чоловікові не можна тягнути з цим. Бо на ньому родина. И це — не конформізм і не безпринципність. Це — здоровий глузд. Не існує гарних чи поганих людей. Кожен з нас — те і це, водночас. Парадокс людства в тому, що хто завжди рухає історію? Негідники й бандити. Бо вони — вірні слуги прогреса. Але! Якщо ти для них загроза, вони розчавлять тебе й не помітять. А ти не чекай цього. Займи життєву позицію. Стань так, щоб вони до тебе не дотягнулися. I пильнуй! Люди у нас такі, що кожен може зрадити. Друзі, жінки, кревні родичі — всі. А ти — їх. Знаєш, скільки довкола спокус? Особливо зараз. Ознака моменту: люди втратили нюх. Тяжкі умови — всі сопуть і тягнуть лямку. А трохи послабить — всі скиглять і ображаються. Ну що за люди!
Заходь, каже чоловік батькові. Як ти?
Як так, каже батько, не роздягаючись, що тебе ніколи немає вдома?!
Він знає, що сьогодні в сина три пари, але не може не почати розмову з щедрого замаху. Батькові легше на душі, коли син перед ним виправдовуються.
Взагалі-то, каже чоловік, я біжу.
Де?
На кафедру.
Ти ж щойно звідти.
У нас зараз буде засідання.
Ти мені казав, що кафедри у вас по четвергах…
Це не кафедра.
А що тоді?
В нас сьогодні засідання секції.
Що за ідіотизм?!
А в тебе що? Якась справа?
Звичайно!
Яка?
А така, що я дуже за тебе хвилююся!
З якого приводу?
З такого, що тобі вже стільки років, а ти й досі ідеаліст.
Я не ідеаліст. Я погодинник.
От бачиш! Підсобний працівник! Без наукового звання, без ставки, без партквитка!
I ти прийшов, щоб мені це сказати?
На! каже батько і тицькає чоловікові авоську з пляшкою.
Що це?
Коньяк.
Коньяк?
Коньяк. Вірменський. П’ять зірочок!
Щоб що?
Щоб ти його відніс йому.
Кому?
Тому доценту, який тебе взяв на цю роботу!
Чекай, чекай…
А як не віднесеш, я сам до нього піду!
Чекай, каже чоловік, я зараз.
Що "зараз"?
Я, каже чоловік вже на ходу, в туалет.
Там, замкнувшися на гачок, він від розпачу гатить кулаком по унітазу.
Батько припадає до дверей і виголошує план. Кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому йому і не дають ставку. Коньяк — це не хабар. Це — ознака вдячності. Вдячності й поваги. Якщо доцент — мужик нормальний, то він оцінить цей жест і сам запропонує чоловікові тут же ж його і розпити. За розмовою чоловік скаже йому, що мовляв, так і так, далі нема сил терпіти. В мене родина. И дитина. І друга на підході.
Яка, кричить чоловік, друга?
А як вони перевірять? Допоможіть, скажи, і підтримайте! Я вас не підведу.
А що, як він мене пошле за такий жест?
Не пошле!
А ти хіба знаєш доцента?
Я знаю життя! Ми — не звіри. І в нас так: якщо ти до мене по-людськи, то й я тобі піду назустріч. Ковбаса й чарка, минеться і сварка. А все інше — туман. Який би ти не був мудрець, а насправді, тобі треба не марципанів із фрікасе, а чогось дуже простого. Колись я…
Ну, чоловік так розчахує двері, що мало не збиває батька з ніг, я побіг.
Візьми!
Ні.
Яка ж ти після цього невдячна…
Ти, питає у нього чоловік, ідеш чи тут лишаєшся?
Я, батько перекриває йому вихід, я…
Чуєш, каже йому син, будь ласка…
Ні, це ти будь ласка! Бери! Щоби я міг спокійно померти! Я обіцяв мамі. Вона просила. Вона завжди хвилювалася за тебе. Через те й померла.
Тільки не треба тут…
Візьми! Я тебе востаннє…
Добре!
Чоловік вириває у батька з рук пляшку і кидає в свій портфель. Ніж сперечатися з ним, краще взяти, бо він не відчепиться. А ввечері подзвонити й сказати, що доцента не було на роботі. А тоді спустити все на гальмах. Хоча у батька пам’ять, як у слона. Коли йому було двадцять із чимось років, він був головним технологом заводу. Велета важкої індустрії. Якось за дострокове виконання секретного урядового плану все керівництво одержало найвищі нагороди. А його обминули. Буцімто, за його молодість. Але, скоріше за все, що за гонор і довгий язик. Батько й по тепер після трьох чарок згадує про таку несправедливість. Мені, каже, лячно подумати, як могло б скластися моє життя, якби я тоді одержав орден Леніна!