Я не розумію, каже він, про що ми сперечаємося. Вдень завжди світить сонце, а вночі потрібна електрика. Інакше треба десь по п’ятій вечора лягати спати. Принаймні, взимку.
Це, каже художник, метафора, образ. Коли йдеться про речі універсальні, на всі часи, не можна без метафор!
Я знаю. Але…
Стоп, наказує чоловікові художник, відійди! Залиш усе, як є. Нічого не чіпай!
На столі — ті самі предмети, але чоловік їх розставив так, що замість жанрової замальовки вибудувалася композиція, не обтяжена літературним баластом. Проступила структура, вона ж сутність, кожної з речей. Стосунки між ним покращали. Навіть, з’явилася приязнь.
Не торкайся! благає художник і тягне чоловіка на вихід.
Він не сумнівається, що це — воно. Прорив творчого запору. Кінець безпліддя. Тепер йому не треба буде нічого вигадувати. Нове слово в мистецтві відбувається зараз, отут, на столі, який він притягнув сюди зі смітника. Відбувається з метою вирвати його з підвала і вивести на міжнародну орбіту.
Але, опирається чоловік, як мені бути з гебістом?
Художник пересмикується, наче йому ляпнули по обличчю.
Яке я маю відношення до твого гебіста?
Ніякого, каже чоловік, але мені більше немає з ким порадитися.
Я тебе, каже художник, розумію.
То що б ти робив на моєму місці?
Художник відвертається.
Як, каже він, його звати?
Чоловік не знає.
А який він із себе?
Ніякий.
Я, каже художник, не сумнівався.
То як же мені бути?
Тікати. Поли обрізати й тікати.
Як?
Так, як жінка не тікає від маньяка.
А що йому від мене треба?
Як "що йому треба"?! Від тебе, від мене, від будь-кого — їм треба одного. Охопити, оплутати, замастити всіх. Щоб ніхто не поривався вгору. Оце все, що їх цікавить. І що б вони тобі не пропонували, ти мусиш сказати "ні". Як хочеш. Словами чи ногами. До цього все зводиться. До "так" чи "ні". А не можеш сказати, розвернися й біжи.
Де?
У Вотилівку.
Де?
Художник перевіряє, чи не чатує хтось за дверима, і розповідає другові про село неподалік від міста. Там зараз на пів підпільно будується церква. Митрополіт по своїх каналах вийшов на політбюро, а на рівні району підмаслив кожного з паханів. І тепер там, де менти десять років тому спалили пам’ятку архітектури, бригада західників-шабашників будує новий храм. В травні вони його мають здати "під ключ". Лишається розписати стіни. Шукають досвідченого іконографа. Художник приберігав цю роботу для себе, але, якщо у його друга така халепа, то він ладен поступитися йому.
Мені?
Не існує, каже художник, прямішого шляху до спасіння. Може, для того він до тебе й клеївся. Якого ще знаку ти чекаєш?
Але ж я ніколи…
Ти весь час мені кажеш, що тебе тягне до малярства, так?
Ну.
Що "ну"?
Те, що я ніколи не малював ікон.
Навчишся!
Я в церкві бував, мабуть, півтора рази. За все життя!
Тепер ти там будеш вдень і вночі.
Але як я можу розписувати Божий храм, якщо я ще не розумію деяких речей?
Яких речей?
Базових.
Наприклад?
Наприклад… Ну, з чого б почати?… Я знаю… Звичайно, я читав Біблію. Хоча й не всю… Але я так до кінця і не зрозумів…
Що?
Мені й досі не ясно…
Що саме?
Скажімо, як може одна людина взяти на себе гріхи всіх? Всього людства. Як? Навіть із суто математичного погляду. Ти уяви собі, про яку кількість гріхів! ідеться!
Я знаю… Я знаю, повторює він і занурює п’ятірню у свою смоляну бороду.
Чоловік чекає, що зараз художник розцмулить для нього черговий філософський вузлик. Бо царина духу — то його стихія. И він не помиляється. Художник, не виходячи з задуми, розповідає йому про випадок, який стався з ним перед Великим постом. Він тоді бухав у компанії молодих кастовиків, дітей цека-мека, ради міністрів, і тому подібної сволоти, яка товчеться довкола Будинку кіно. Почали з коньяків і якихось кокосових лікерів, а закінчили, як завжди, самогонярою. Під розмови про супраментальне та про астрал. І на ранок художнику стало так гидко, що він кілька днів провалявся з роззявленим ротом, не міг навіть доповзти до клозета. І от тоді він зрозумів, що це ніяке не похмілля і не отруєння. Він — ветеран таких речей. Ні! То було щось дуже метафізичне. Немов він один взяв на себе гріхи всіх тих, кому б інакше й не снилося колись побачити світло.
Це ж треба, каже чоловік.
До речі, тобі, каже художник, як іконописцю, не можна не постувати. Бо до Пасхи ще далеко. М’ясо, сир, масло — нічого скоромного!
Я розумію.
Бувай, каже художник і зачиняє за чоловіком двері. Мені треба працювати.
Хто тобі не дає, каже чоловік собі під ніс, піднімаючись сходами. Працюй собі.
А ти, кричить йому художник із підвала, вибирай! Вотилівка або партком!
Партком, кричить чоловік, чому партком?
Тому що не можна служити їм і оминути партком.
Оминути партком йому не вдається. Того ж дня, через півтори години після розмови з художником чоловік опиняється в парткомі, за столом, навскіс від портрета засновника партії. Напроти нього сидить доцент, він же заступник секретаря факультетської партійної організації. Між чоловіком і доцентом стоїть пляшка вірменського коньяка. Доцент похитує головою і каже: ну що ви, голубчику, їй-богу. Заберіть. Це вам не личить.
Що символізує ця сцена? І що могло привести чоловіка в партком?
Ланцюг дрібних, зумовлених побутом кроків.
З майстерні художника чоловік пішов додому. По дорозі він заскочив у гастроном за Оперним театром. Там на ту пору з молочних продуктів зберігся лиш почесний караул з плавлених сирків. Зате в центрі міста він застав і кефір, і молоко в пакунках, і ряжанку, і сир "любительський".
Вдома чоловік хотів одразу ж розповісти дружині про офіцера, але вона саме одягалася, щоби десь бігти. їм, нарешті, пощастило знайти кінці у профкомі великого заводу. Цей завод має гарний садок із басейном, який знаходиться буквально через дорогу від них. Старшу групу там навіть двічі на тиждень вчать деяким англійським словам. Директриса їм вже дозволила приводити дочку, якщо буде виписка з полікліники, у якій були б зазначені дані про пологи, щеплення та перенесені хвороби.
Поспішіть, попередила директриса, без цієї виписки я вашу дівчинку не прийму. І, якщо завтра не буде довідок, післязавтра я беру на це місце когось іншого. Бо ви ж знаєте, яка в нас черга?