Досі ми говорили ніби про тісний сімейний світ і надто довго примусили чекати основну постать — справжнього читача, того, хто не потребує інакомовних визначень, а заслужив своє ймення читача цілком законно в часи спілкування з літературним твором, лишаючись при цьому для автора невидимим, далеким, невідомим. Адресат з невідомих вулиць, який тривожить своєю таємничістю, житель маленьких міст, селищ, хуторів, перехожий, що зупиняється перед книжковою вітриною, той, хто вільну хвилину присвячує книжці, читаючи на лавці в сквері, у вагоні, в ліжку. Прихований союзник або ворог.
Читач, сам того не відаючи, є співавтором книжки ще задовго до того, як вона до нього дійде. Він живе з автором у часи вагань, боротьби й рішень. Автор відчуває на собі його погляд, чекає його усміху або сліз, готовий відступити, якщо помітить у нього на обличчі гримасу нетерпіння, невдоволення, гніву, а іноді ці ж симптоми надихають автора, і тоді він починає дражнити й обурювати читача. Невидимий читач, хоч і безособовий, має посвідчення, де зазначені його віра, громадянство, національність, походження, вік, громадянський стан, майновий ценз, стать. Декотрі письменники пишуть, розраховуючи лише на жінок, інші — на молодь, інтелігенцію, селян. Вони хочуть перебувати в злагоді з їхніми почуттями, пристосуватися до їхніх понять, а якщо повинні їм суперечити, то робитимуть це, рахуючись із ними, не відходячи від їхніх упереджень, писатимуть так, щоб не спотворити своїх намірів і не вийти за межу сприйняття свого читача.
Така таємна угода може на віки забезпечити перевагу й панування в літературі певного спрямування або представників певного класу. У польській літературі таку перевагу довго зберігало за собою дворянство. Його життєві ідеали, симпатії та антипатії, його уявлення про Польщу та її історію створювали письменники, які навіть не належали до цього стану, навіть ворожі йому. Інші епохи або інші суспільства наділяли такою владою міське міщанство, військових, селян, духовенство, касту чиновників. З поширенням книгодруку в XIX столітті читацька маса надзвичайно збільшилась, відбувся розподіл на сфери, і відтоді перед письменником відкрився багатий вибір — кому він хоче адресувати свою книжку: людям із становищем чи невдахам, освіченим чи невігласам, якому суспільному класу, яким політичним пристрастям збирається служити? У цьому різноманітному краєвиді є смуги, на перший погляд вузькі, насправді ж, вельми розлогі, наприклад, такі, які заведено називати "читачі бульварної літератури".
За винятком дуже передбачливих і розважливих дебютантів у літературі, котрі зразу ж безпомилково знаходять шлях до певної, ними обраної категорії читачів, усі інші дебютанти, юні, незібрані, проте самовпевнені й зухвалі, кидаються в літературу наосліп. Їхня перша книжка — крик серед ночі, письменник-початківець не знає, хто його почує і хто відгукнеться. Він зважає на все, крім мовчання. Йому уявляється неймовірним, щоб у величезному людському мурашнику не знайшлося купки людей, готових його вислухати, зрозуміти, полюбити. І ось саме ця неможлива річ і відбувається. Севідж Лендор продав усього лиш два примірники своєї першої книжки — один купив Кольрідж, другий — Квінсі. Цього було досить, щоб Севідж Лендор не почувався самотнім. Слід, проте, додати, що цей аристократ мав кошти і міг з бундючним спокоєм приймати байдужість світу, відплачуючи йому такою ж байдужістю.
Людину протягом усього її життя терзає голод оцінки. Кожен її вчинок, хоч би й зовсім незначний, кожна жменька зв'язаних думкою слів вимагає оцінки. Те, що вона визнає за собою сама, ніколи її не задовольнить, їй потрібна оцінка з боку інших людей. Це бажання притаманне вже дитині, яка втішається іграшками. Аж страшно уявити письменника, байдужого до оцінки своєї творчості. В якій безлюдній пустелі буде похована його нестерпна самотність! Письменник — людина ніби збільшеного масштабу, йому властиво все відчувати набагато дужче. Кілька схвальних голосів цього голоду не вгамують, і він, як Гете, вирішить, що не варто писати, якщо не можна розраховувати на мільйони читачів. (Тепер ми знаємо, що Гете сміливо міг на це розраховувати. Та ось кілька несподіваних фактів: напередодні першої світової війни в книгарнях легко можна було дістати примірники першого видання "Західно-східного дивану", а друге видання вийшло більше ніж через півстоліття. "Герман і Доротея" розходилась так погано, що видавець Фівег намагався принаджувати покупців подарунками).
А якщо їх не набереться й тисячі? Мовчання зразу ж ламає малодушних, затяті не піддаються і ще наполегливіше йдуть своєю дорогою, як Стендаль: його "Про любов" було продано всього кілька примірників, а тепер майже кожен з власників того видання мало не удостоєний спеціальної монографії. Більшість письменників стараються зрозуміти зловісну тишу й видобути з неї для себе урок. Бальзак спочатку штурмував публіку трагедіями та історичними романами (сподівався напасти на ту ж золоту жилу, що й Вальтер Скотт), поки одностайне мовчання не вивело його з омани. Він втратив рядову славу безсмертного в палаці Мазарін, зате здобув справжнє безсмертя в очах мільйонів читачів.
Драматург має змогу познайомитись зі своєю публікою бодай поверхово — з облич, жестів, із зовнішнього вигляду — і, якщо в нього є бажання, може в дні спектаклю спостерігати за її безпосередніми реакціями й навіть підслухати в антрактах уривки розмов про його п'єсу. Письменник, який має справу лише з читачами, ніколи їх не бачить або бачить надзвичайно рідко. Вони відгукуються в листах, проте листи пишуть лише найсміливіші з них. Читачам властива дивна сором'язливість, і їм іноді доводиться долати її роками, щоб відважитись написати авторові. Листи, виключаючи несправедливі й лайливі, автор приймає з вдячністю. Адже це теж свого роду подія, коли з туману, який оповиває безіменну читацьку масу, зненацька виникне чиєсь ім'я, кімната або хата, куди проникло твоє слово, де його люблять і цінують, письменникові дають зазирнути в чуже життя, іноді це відбувається навіть надто різко й безцеремонно.