А що казати про признання, сердечні звіряння і думки, про чесноти й пороки, зведення рахунків з власного совістю, пошуки шляху до досконалості або в'їдливі зауваження про друзів і знайомих — таємний реванш за бездоганну люб'язність і доброзичливість у суспільстві! Недоторканність і збереження цих записів у таємниці залежать від особи письменника: якщо він перевищує середній рівень, до цих паперів неодмінно простягнеться цікава або жадібна рука. Правда, в Польщі такі документи можуть розраховувати на безпеку: мине століття, перш ніж хтось зазирне в них, найчастіше вони гинуть на смітнику або доживають воєнної пожежі, що кладе кінець їхній сирітській долі. Тільки останнім часом внаслідок жахливих спустошень у рукописному фонді почали в широкому масштабі в Польщі публікувати матеріали, які ще вціліли після війни. Справа ця заслуговує всілякого схвалення.
Ідеальної щирості не існує. Не раз перо зупиняється на середині сторінки, не раз очі, які дивляться на слова, не заплямовані брехнею, лякаються чужої тіні, незнаної постаті, котра колись схилиться над цими сторінками,— досить миті такої рефлексії, і чистота внутрішнього голосу виявиться затьмареною. Ми настільки тісно пов'язані з людьми, настільки ретельно вони за нами спостерігають, підслуховують, навіть коли ми перебуваємо в цілковитій самотності, що одразу про них згадуєш, як тільки берешся за перо. Ренан, бувши семінаристом, відрізаним від світу в своїй келії в Сен-Сюльпіс, ще далеким від занять літературою, нахиляючись над сторінкою свого інтимного щоденника, почував себе так, ніби нащадки вже заглядають з-за його плеча в ці сторінки.
Врешті письменники, які вели щоденник, змирилися з долею, заздалегідь знаючи, що всі їхні секрети будуть розголошені. Відмовившись від ілюзій, нібито вони бесідують сам на сам з власного душею, вони перейшли до публічної сповіді. У літературної сповіді солідні традиції — її відкривають "Роздуми" Марка Аврелія і "Сповідь" святого Августина. "Сповідь" Жан-Жака Руссо, передражнюючи повну покори й спокути "Сповідь" Августина, стала зразком облудного ексгібіціонізму. Руссо за життя "Сповідь" не видав, а його продовжувачам у цьому жанрі не захотілося чекати посмертних публікацій, тому вже Гонкур ще за життя опублікував кілька томів щоденника, який вів разом з братом. У наш час його послідовниками стали Ян Лехонь, Жюльєн Грін, Франсуа Моріак, Андре Жід, Шарль Дюбо. Скінчилося тим, що інтимний щоденник став повноправним літературним жанром, особливо у Франції, де його навіть відзначено премією для найкращих творів у цій галузі. Все, що відбивається в листі, конче прагне відірватись від автора і як витвір мистецтва вступити в світ похвальби й огуди, блиску й забуття.
Щоденник, що його том за томом публікував Жюльєн Грін, являє собою майже щоденні вибіркові записи письменника. Автор, роблячи вибір, не віддає переваги важливому перед незначним, для нього головне — "чиста правда", останнє слово про неї він лишає для посмертного видання. Грін, навіть одержимий пристрастю до правди, не втрачає над собою контроль і здатність критично оцінювати інших. "Я не знаю щоденника письменника,— каже він,— де правда була б висловлена до кінця. Найщиріші люди можуть відважитись лише на напівправду". Дійсно, ніхто не здатен дати більше: як у тілі, так і в душі є речі, про які людина ніколи не насмілиться повідати. Хоч би кому. Це не вдалося навіть Полю Леотану, так визивно нескромному.
Не тільки в інтимних записах думка про близьку людину відводить перо від слів, яких соромиться відвертість, але ще більшою мірою тінь близької людини розпоряджається творами, призначеними письменником до публікації. Любов, надихаючи поезію, завжди мала на увазі кохану людину, підказуючи почуття, ситуації, образи, звороти, і таким шляхом виникали твори, ніби розраховані на єдиного читача і настільки ним заповнені, що здавалося, кожне слово вимовлене тільки для нього, чекає його усмішки, сліз, обіймів, навіть вкрадаються суто інтимні висловлювання, зрозумілі лише двом, що милуються одне одним крізь веселку слів, змінених бажанням, прагненням, любов'ю. На твір може подіяти будь-яка форма людської прихильності (іноді матері пильнують над творчістю синів, не втручаючись безпосередньо, але навіть своїм мовчанням відводячи від небажаних думок), мають таку силу й інші почуття — жаль, навіть страх, як це сталося з Пшибишевським: боячись своєї другої дружини (хто хоч раз її бачив, розумів його і майже виправдовував), він очорнив у книзі "Мої сучасники" Дагне. Таким єдиновладним деспотом бував і деспот у прямому розумінні — імператор, король, князь, і гніт його особливо тяжкий, якщо він був освічений, деспотом міг бути й меценат, якого не можна було зачіпати ні зухвалим зауваженням, ні незграбним натяком.
Гамують відвертість письменника і просто знайомі йому люди, сюди входять друзі, особи, у кого він буває, певне оточення, де більше чи менше всі один одного знають і з ким зустрічі неминучі. Перші статті Сент-Бева про Шатобріана пахтять густим фіміамом похвал — критик свій остаточний суд, заради прекрасних очей мадам Рекам'є, відкладає на майбутнє: не варто дратувати можновладних дам, від яких ти залежний. Та коли весь цей світ неволі вмирає, Сент-Бев, не соромлячись, здирає з Шатобріана всі прикраси і жалюгідний кістяк колишнього кумира безжально виставляє на огляд новому поколінню своїх читачів.
Тісне коло рідних і знайомих не тільки діє стримуюче, не тільки гальмує, а й тисне, підказує теми, впливає на творчий процес письменника дужче, ніж тому видається і в чому йому не хотілося б собі признатися. Якби було інакше, не говорилося б стільки про різні "музи" й "егерії". Та буває і навпаки: можна писати всупереч, наперекір. Скільки разів письменники вмочали перо в жовч, назбирану від життя у певному оточенні! Це вони — нестерпні, ненависні, прокляті — замінювали авторові читачів усього світу, це їм адресувалася помста слова, що запалювало гнівом письменницькі душі. Архілох, використовуючи свої чвари з тестем, навіть створив особливий жанр ущипливої поезії. Ще тісніше, ніж просто із звичним оточенням, письменник зв'язаний з друзями, колегами, суперниками — і нерідко такий "клан", нехай то буде літературний салон, кав'ярня чи певна літературна група, виявляє до письменника деспотизм, від якого можна звільнитись лише ціною цілковитого розриву або втечі.