Проте найчастіше буває, що закінчений твір відривається від свого творця назавжди і з часом стає все віддаленішим. Він пише нові, а вони витісняють старі із серця і з пам'яті (адже нове завжди ближче), а через кілька років письменник при вигляді тієї чи іншої із своїх книжок іноді відчуває болісне здивування, що віддав цій книжці такий цінний шмат життя, так довго її виношував, такою близькою і дорогою вона йому колись була. Автори люблять кожен свій твір по-різному. Міцкевич у пізніші роки не любив "Конрада Валленрода" і, що ще гірше, так розчарувався в "Панові Тадеуші", що збирався його знищити. На щастя, це бажання виявилося не досить сильним. Вергілій у заповіті розпорядився знищити "Енеїду", якщо за життя він її не закінчить. Помер він раптово, але імператор Август не виконав останньої волі поета, давши йому натомість за кілька недописаних гекзаметрів дві тисячі років слави. Знамениту поему "Recessional" Кіплінг кинув у кошик для сміття, звідки її витягла якась Сара Нортон і так довго морочила голову поетові, що він врешті дозволив їй цю поему надрукувати. Тепер уже не полічити, скільки прекрасних творів літератури загинуло через неприязнь до них самих авторів. Джерело цієї неприязні — розрив між твором, яким він уявлявся в мріях, якого ми чекали, і тим, що вийшло з-під нашої руки, завше такої недосконалої. Бо ніколи не існувало генія, якому пощастило б в усій повноті створити досконалу річ, що він її виношував, бачив у мріях, відчував. З роками письменник може дивитися з відразою на ті чи інші свої твори, а то й на всю свою творчість у цілому. Думається мені, що саме так дивився. Франц Кафка на купу паперів, що зібралася за багато років у нього в письмовому столі, і які він у заповіті велів знищити. Його друг Макс Брод не виконав цього прохання і врятував Кафку від забуття.
Є письменники, для кого видана книжка ніби перестає існувати — ледве кинуть на неї неуважний і байдужий погляд, потримають у руках і поставлять на полицю. А лише два тижні тому вони хвилювалися над останніми коректурами, турбували телефонними дзвінками друкарню, просячи виправити помилки і внести правку, не спали ночами через прикметник, яким закінчувалась остання фраза книжки, сварилися з видавцем через зміст, якість паперу, обкладинки — і ось досить було об'єкту їхніх тривог і клопотів опинитись нарешті в руках, ще із запахом свіжої друкарської фарби, як вони не виявляють до нього ніякісінького інтересу. Серед безлічі дивацтв, які курйозами входять до історії літератури, це — одне з найдивовижніших. Його можна порівняти тільки із звичками тих драматургів, котрі місяцями з неспокоєм, хвилюванням відвідують кожну репетицію своєї п'єси, а в день прем'єри їдуть і ховаються в якомусь глухому хутку, куди навіть не дійде газета зі статтею про п'єсу.
Ясно, що в цьому проявляється раптовий страх перед чужою думкою, чужим поглядом, який повинен дати оцінку їхньому творінню. Відомо також, що письменники люди нервові й примхливі. Але й ті з них, хто у ставленні до своїх книжок не доходять до ненависті або презирства, все одно дивляться на них без особливої ніжності. Рідко беруть їх у руки й майже ніколи не перечитують. Тобто не перечитують безкорисливо, лише заради втіхи. Одначе змушені це робити, коли очікується перевидання і є потреба внести якісь зміни, нарешті, коли доводиться робити коректуру цих перевидань. У письменників дуже плідних навіть такого не трапляється: зі своїми старими книжками вони підтримують зв'язок тільки з допомогою видавничих угод. І забувають про них, ніби ніколи їх і не писали. Гете трапилося якось наткнутися на кілька розрізнених сторінок, він прочитав їх з великим інтересом, а коли почав з'ясовувати, з чийого твору написане, виявилося, що автор — він сам. Можна навіть відчувати до своїх книжок неприязнь, відразу, не тримати їх у себе — бувало й таке. Добре знають свої творіння тільки поети — з тих, хто мало пише й подовгу виношує в собі кожний вірш. І майже всі поезії пам'ятає. Фелікс Пшисецький беріг у пам'яті свою "Пісню в пітьмі" й лише під примусом друзів переписав цю жменьку віршів спершу в зошит, а потім видав невеличкою книжечкою — це була єдина збірка його віршів. Усі вірші з неї він знав напам'ять.
Мені доводилося спостерігати, як по-різному ставляться письменники до власних книжок. У одних вони стоять в гарних оправах, кожне видання у хронологічному порядку, іноді складають найбільшу частину особистої бібліотеки, а в інших — розтикані по різних кутках, їх буває важко знайти, авторам доводиться свої книжки брати в бібліотеці. Цих письменників цілком задовольняє, що творіння їхні розійшлися по світу, і вони їх більше не хвилюють. Можливо, закінчені речі тому й мають для нас настільки мале значення, що ми цілком зайняті іншими, котрі мріємо написати. Ці книги можуть народитись, а можуть так і лишитися ненаписаними.
ПРИХОВАНИЙ СПІЛЬНИК
Літературний твір не існує поза суспільством. Можна, звичайно, собі уявити, що його створює самотня особа, яка не належить до інших мислячих істот, проте це буде випадок настільки винятковий, що ним займуться або фантасти, або патологи. Ні в'язень, ні пустельник, якщо вони увічнюють у письмовій формі свої переживання і роздуми, не можуть бути поза суспільством: перший сподівається до нього повернутись, другий — навіть зрікаючись його назавжди — не полишає надії, що написане ним буде знайдене і прочитане. Іов з дна безодні закликав: "Хто зможе зробити так, щоб були записані слова мої! Хто зможе зробити так, щоб вони залізним різцем були викарбувані в книжках!.." Робінзон, ведучи щоденник на безлюдному острові, не відірваний від світу, бо живе майбутнім, що поверне його людському суспільству, зрештою, як у цій надії, так і в способі розпоряджатися власного самотністю, він є вигадкою. Адже справжній Робінзон, тобто Селькірк, так страждав від самотності, що не тільки не помишляв про писання, а й говорити розучився. Лише психіатрам відомі стани гострої графоманії, де важливий сам процес писання, незалежно від думки про того чи іншого читача.
Є речі, про які говорять, що вони не призначалися для публікації: особисті, інтимні визнання, нотатки, листи. Але таємниці для того й існують, щоб їх розкривати. Не слід думати, що тільки з появою хижацького книгодруку почали видавати посмертні папери, які лишалися після письменників. Уже в І столітті до н. е. вийшла на яв кореспонденція Ціцерона. Лист — зрадник: хто звіряє йому свої думки, не повинен розраховувати на збереження їх у таємниці. Навіть чорнові нотатки не застраховані від цього, вони можуть привернути увагу дослідника, і він виявить у них таємниці роботи письменника, які його компрометують, наприклад, запозичення чужих думок, проте може статись і навпаки — реабілітація в уявних провинах. Так, Юзеф Біркенмайєр, перетрусивши записи Сенкевича, довів, що автор "Вогнем і мечем" знав, читав і продумав твори, в незнанні яких його несправедливо звинувачували.