Роман зажив новим життям завдяки письменникам, які знехтували цю зневажену літературну форму і перетворили її в предмет серйозної художньої роботи. Вони внесли в роман психологію, зображення побуту, виявили правильне чуття історії, збагатили твір думкою суспільною і філософською, зігріли його настроєм, ушляхетнили стиль. Річардсон, ' Філдінг, Голдсміт, Стерн, Вальтер Скотт — в Англії; Лесаж, Прево, Бернарден де Сен-П'єр" Шодерло де Лакло, Руссо — у Франції, великий Сервантес в Іспанії; в Німеччині Гете ("Вертер", "Вільгельм Майстер", "Виборчий засіб") довели, що роман може бути витвором мистецтва і витвором думки, якщо за нього береться митець, якому є що сказати.
З'явилися Бальзак і Стендаль, Теккерей і Діккенс. Рушила повінь XIX століття. Флобер, Доде, Золя з тисячами дрібніших приток показали світові картину життя Франції; Гоголь, Тургенев, Толстой, Достоєвський, розпушуючи по дорозі чорноземну таємницю російської душі, утворили могутній потік північних вод; хвилями Вісли напливли Сенкевич, Прус, Жеромський, Скандінавські країни заявили про себе прозою Гамсуна, Б'єрнсона, Сельми Лагерлеф. Зразу ж змінився ландшафт європейської літератури. Де ще зовсім недавно височіли горді замки, вежі із слонової кістки, храми мрії поетів, виросли будівлі в новому стилі, прості й повсякденні, гомінкі поселення людських душ усіх епох і станів. Королі, лицарі розчинились у юрбі звичайних людей з майстерень, крамниць, з біржі, з горищ, із стічних канав. Знатних дам ледве можна було вирізнити з юрби простих жінок, підвладних такому ж почуттю любові, що бентежило і серця аристократок, жінок, яким у салони літератури доступу не було.
Роман поглинув епопею, дидактичну поему, ідилію — жанри, відкинуті сучасними поетами, одначе роман перейняв від цих жанрів багато композиційних прийомів, мотивів, персонажів, настроїв, використовуючи знання з історії, соціології, філософії, почав живитися всіма соками організму світу. Всупереч розмовам про занепад роману, які виникли з певного часу, він усе-таки лишається головним літературним жанром нашої епохи. Навіть рід прекрасної Мелюзіни і той не вимер остаточно, і нащадки "шляхетної королеви Банялуки із східної країни", вбрані в нову одіж, повторюють свої пригоди на сторінках романів, призначених, так само як і ті, для "писарчуків та покоївок", проте вони вже не мають нічого спільного із справжньою літературою, і ніякий Мартін Сеннік, ніякий Ієронім Морштин не забезпечать їм місця у підручниках літератури.
З відродженням роману настали великі зміни в роботі письменника. Вже не досить однієї тільки фантазії і так званої рівності стилю. Обрана тема вимагала праці, про яку не мали уявлення і якою, цілком можливо, знехтували б автори старосвітської літературної писанини. Ніколи раніше не надавалося стільки значення деталям, реаліям, ніколи так не заглиблювались у дрібниці (уявні) людського життя.
Автор роману збирає свій матеріал, як учений. Залежно від теми він вивчає історію, археологію, медицину чи сільське господарство, спостерігає і фіксує особливості побуту, прислухається до різниці в говірках і до висловів, властивих тільки даному середовищу, знайомиться з місцевістю, де розгортається дія, для деяких епізодів чи персонажів шукає додаткові спеціальні дані, може на час роботи над романом перетворитися в стратега (плани битв у "Війні і мирі"), в юриста, в шахтаря, в моряка. Всі ремесла, всі види морської діяльності він старається пізнати грунтовно, і, якщо йому не щастить зробити це на особистому досвіді,— тобто самому проникнути в ці нові для нього й незнайомі сфери життя, які він збирається відтворити,— він замінює це уважним і сумлінним спостереженням іззовні або в крайньому разі інформацією з джерел, що заслуговують на довіру.
І відбуваються дивовижні речі. Ті самі люди, що в шкільні роки відчували до науки відразу й насилу переповзали з класу в клас із тавром ледаря на лобі, виносячи із закінченого навчального закладу дірявий мішок знань, ті ж таки люди раптом беруться за вивчення предметів, що їх вони колись нехтували, не лякаються ніяких труднощів і виявляють такий нечуваний запал, ніби тут ідеться про їхнє майбутнє, про дипломи й ступені, вони набувають ґрунтовних знань, потрібних їм лише для написання книжки. Томас Манн згадує про свої легковажні шкільні роки, а тим часом кожен розділ "Чарівної гори", "Доктора Фаустуса" чи "Лотти у Веймарі" свідчить про бездоганне володіння матеріалом, хай це торкається медичних таємниць туберкульозного санаторія, дискусій на ідеологічні теми між Нафтою і Сет-тенбріні, музики чи життя й творчості Гете. А втім, сам Томас Манн, розповідаючи про роки написання "Фаустуса", дає можливість зазирнути в свою майстерню, де зібрано величезні запаси матеріалів, і згадує про нескінченні консультації з музикознавцями. З ерудиції Анатоля Франса ніхто б не здогадався про його клопіт з наукою в гімназичні роки, а до університету він так і не добрався. Так само й Жеромський, страждаючи від голоду інтелектуального й фізичного, як це видно з його "Щоденників", наполегливою працею не тільки здобув собі врешті рідкісного серед польських письменників рівня знань, але й невпинно примножував і розширював їх протягом усього свого письменницького шляху аж до останньої миті, кожна сторінка його "Вітру з моря" свідчить про непересічний рівень знань. А от Прус, такий простий і доступний у своїх романах, рідко відчиняючи на їхніх сторінках двері до кабінетів учених і мислителів, тільки в особистих записах і нотатках виявляє глибоку роботу думки і безперервне спілкування з наукою.
Потреба такої роботи для письменника пояснює, чому письменник не любить і воліє уникати тем, які виходять за рамки його знань. Потрібна певна самопожертва щоб дати вирвати себе із звичного середовища, із затишного кабінету, відірватись від мудрих і милих книжок і податися в шумний цех до машин, які пахнуть мастилом, слухати фабричний гомін, гучні голоси заклопотаних людей, поринути в плутанину гвинтів, болтів, підйомних кранів, а потім опинитися ще вище — в страшній сфері математичних формул, які приводять у рух цей світ гуркоту й скреготу. І на такі акти самопожертви письменник ладен іти не лише заради книжки в цілому, але нерідко для одного її епізоду, для двох-трьох фраз, навіть для одного-єдиного порівняння. Флобер відкладає рукопис початої "Іродіади" й пише листа відомому орієнталістові з проханням перелічити назви гір (до того ж лише двоскладові), вершини яких видно з фортеці Махаеро, письменник припиняє роботу до одержання відповіді, покликаної розвіяти його сумніви, виправити можливі помилки й уберегти від гріха, коли нехтується точність фактів заради ритму фрази. Коли Сментек у першій частині "Вітру з моря" повинен був грати на віолі, Жеромський зайнявся контрапунктом, ознайомився з різними смичковими інструментами, їхнім походженням та історією, і все це детально занотував у записнику.