Навіть якби такий матеріал згодом виявився б непотрібним, не ввійшов у сюжет чи в описи, романіст, будуючи дім для своїх героїв, повинен знати форму дверей, колір стін, розташування предметів на кухні, конструкцію ручки на дверях, в які увійде його героїня. А скільки неприємностей його підстерігає, якщо він не знає крою сукні й назви тканини, з якої вона пошита! Тут ідеться не про кучеряві описи, яких зустрічалося так багато в старовинних романах, а про речі, що зрослися з людиною і визначають її вдачу й життєві принципи. Адже ентомолог Фарб не заради мальовничості описував рослини, на яких живуть комахи, так і автори романів навчились у природодослідників шукати зв'язок між людиною і середовищем, у якому вона живе.
Наслідуючи приклад бактеріологів, що пробують щеплення на собі, письменники не бояться іноді вжити наркотик, щоб випробувати його дію, перш ніж описувати в романі, або ж міняють власний спосіб життя на незвичний і тяжкий, перш ніж впрягти в це ярмо своїх героїв.
Голод натуральності, непереборне прагнення проникнути в саму суть явища, яка буде втілена в слові, іноді обертається для письменника кошмаром, він буквально страждає, якщо в його творчому задумі лишаються порожні й неясні місця, котрі можна заповнити й прояснити лише з допомогою подальшого вивчення або ж глибшого проникнення в описувані явища. Починаючи писати книжку, письменник був певен, що знає її географію, прекрасно пам'ятає і уявляє собі всі частини ландшафту, і раптом виявляється, що сонце не відає, з якого боку йому сходити, а чайки марно намагаються знайти шлях до озера. В таких випадках письменник замикає шухляди письмового столу і пакує валізи. Так вчинив Флобер, перервавши роботу над "Саламбо" і вирушивши ще раз на руїни Карфагена, так він вчинив, коли подався на похорон мадам Понше, дружини лікаря, яка розбилася, впавши з коня. Флоберові був потрібен матеріал для опису поведінки Боварі на похороні дружини. Автор цих рядків теж перебував у подібному становищі, коли перервав роботу над "Олімпійським диском", щоб іще раз на місці відтворити для себе Олімпію початку V століття до н. е.
В нас викликають відчуття сорому книжки, де ясно видно, що їхні автори вчилися географії виключно за підручниками і безпомічно блукають у ніколи ними не бачених місцях, описуючи їх з нічим не виправданою самовпевненістю. Стівенсон розповідає, як він ретельно накреслив карту свого "Острова скарбів", і додає: "Можливо, карта й не часто має таке величезне значення для роману, як у моєму випадку, проте все-таки вона завжди потрібна. Автор повинен знати країну, яку він описує, існує вона насправді чи вигадана ним, повинен знати її, як власну долоню,— відстані, напрямок сторін світу, місяць, що має рухатися бездоганно. Я ніколи не пишу без календаря".
Наполегливе вживання в тему примушує письменника докладати певних зусиль, як це робив Тургенєв. Він мав звичай в усіх деталях розробляти біографії своїх героїв і в цьому не був винятком — багато письменників так чинять. Але Тургенєв робив більше: пишучи роман "Батьки і діти", вів щоденник Базарова. Про кожну прочитану книжку, про кожну зустрінуту людину, про кожну важливу подію суспільного життя він вносив у щоденник записи, що могли б спасти на думку Базарову, якби він був автором цього щоденника. Вийшов досить великий том, який після закінчення роману став зовсім непотрібний, ніби використана сировина. Щоденник він писав лише для того, щоб не спускати ока зі свого героя, знати усі його думки, відчуття, враження. Так Тургенєв добивався граничної життєвості своїх персонажів.
Якщо письменникові доводиться писати на тему, обрану не за власним смаком, а заради виконання свого обов'язку перед ідеєю, релігією, народом, на тему, про яку досі він і не думав, тоді підготовча робота над матеріалом ще зростає. Так бувало у Золя. Він давав себе захопити якій-небудь загальній ідеї й обирав для її втілення відповідне середовище, суспільну групу або стан. Потім збирав документацію.
Щодня записував особисті спостереження, які торкаються тла, стосунків між людьми, людських характерів. Обдумуючи свого "Абата Муре", він кожного дня ходив до церкви з товстим молитовником під пахвою, ставав ближче до вівтаря, спостерігав рухи й жести священика. А для "Черева Парижа" здійснював щоденні прогулянки до центрального ринку й по дорозі складав якнайдетальніший опис товарів, виставлених у вітринах крамниць. Він нічого не читав, що виходило б за межі його теми, але зате старався ознайомитися з усім, що могло б тему розширити, поглибити. Зранку сідав за письмовий стіл і обмірковував, яким способом обрану ним загальну ідею найкраще проілюструвати персонажами й подіями. Поступово вимальовувались дійові особи, складалися їхні біографії, зовнішній вигляд, майновий стан, потім лишалося тільки знайти в адресній книзі відповідні їм прізвища. І лише після цього, маючи величезний запас відомостей, знаючи предмет до найдрібніших деталей, він складав ґрунтовний план роману, розділ за розділом. Коли ж план був готовий, починав писати. Правда, і він, і ще більшою мірою його послідовники перевантажували роман деталями, професійною термінологією, були надміру педантичні. Письменник зовсім не зобов'язаний викладати у книжці весь запас своїх знань.
Записні книжки, блокноти, теки з розрізненими аркушами — все це необхідний реквізит у роботі кожного письменника. Вони або супроводжують книгу в процесі її виникнення, або служать заздалегідь зібраним архівом вражень, спостережень, нотаток, які можуть знадобитися. Поети записують у них рими, початок вірша, метафору. Класичним прикладом служать записні книжки Теннісона з його подорожей по Корнуеллу, острову Уайт і Ірландії — є в них і начерки пейзажів, і короткі, як спів птаха, уривки віршів. Не менш цікаву записну книжку показував мені колись Юліан Тувім. Виданий (дуже неохайно) щоденник Жеромського * виріс саме з таких кишенькових записничків, куди письменник занотовував враження, цитати, короткі описи, зроблені найчастіше олівцем, поспіхом. Щось схоже було знайдене в паперах Анатоля Франса і частково опубліковано як "Cahiers intimes". Альфонс Доде так описує свої petits cahiers (маленькі зошити): "Вміщені тут спостереження, думки іноді займають не більше рядка — рівно стільки, щоб дозволити згадати жест, інтонацію, в подальшому використані й розвинуті в якомусь творі. У Парижі, в подорожах, у селі ці записники заповнювалисямимохідь, без думки про майбутнє їхнє використання".