— Чому не хочеш вагітніти?
Фукаері все ще мовчала. І Тенґо здалося, що він поставив дуже дурне запитання.
— На цьому закінчимо, — сказав він, запихаючи перелік запитань у портфель. — Насправді невідомо, які запитання будуть, але ти можеш відповідати на них, як захочеш. Ти спроможна це зробити.
— От і добре, — ніби заспокоївшись, сказала дівчина.
— Ти вважаєш, що не варто готувати відповідей для прес-конференції?
Фукаері здвигнула легко плечима.
— І я з тобою згоден. Я також радо цього не робив би. Але просив Комацу-сан.
Дівчина кивнула.
— Однак, — сказав Тенґо, — я хотів би, щоб ти нікому не казала, що я переробив твою "Повітряну личинку". Розумієш?
Фукаері кивнула двічі.
— Я сама писала.
— В усякому разі, "Повітряна личинка" — твій власний твір, а не чийсь. Це від самого початку ясно.
— Я сама писала, — повторила дівчина.
— Ти перероблений варіант читала?
— Мені Адзамі його прочитала.
— І яке твоє враження?
— Ви дуже добре пишете.
— Тобто він тобі сподобався?
— Наче я сама написала, — сказала Фукаері.
Тенґо глянув на неї. Вона пила з чашки какао. Йому довелося робити зусилля, щоб не дивитися на привабливі опуклості її грудей.
— Радий це почути, — сказав Тенґо: — Переписування "Повітряної личинки" принесло мені багато радості. І, звісно, вимагало чимало праці. Щоб не зіпсувати того факту, що "Повітряна личинка" — твій власний твір. Тому для мене було важливо, остаточний варіант тобі сподобається чи ні.
Фукаері мовчки кивнула. І, ніби щось перевіряючи, торкнулася рукою гарненької мочки вуха.
Підійшла офіціантка й налила у дві склянки холодної води. Ковтнувши її, Тенґо зволожив горло. І, набравшись відваги, висловив думку, яка перед тим виникла в його голові.
— Я хотів попросити тебе одну особисту річ. Звісно, якщо ти не проти.
— Яку.
— Чи ти не могла б прийти на прес-конференцію в тому самому одязі, що й сьогодні?
Фукаері незрозуміло глянула на Тенґо. А тоді перевела погляд на окремі частини свого одягу. Так, наче досі не помічала, в чому одягнена.
— Прийти в цьому одязі, — спитала вона.
— Так. Одягтися для прес-конференції так само, як сьогодні.
— Чому.
— Бо він тобі личить. Гарно виступає форма грудей. Це лише таке моє передчуття, але мені здається, що журналісти саме на це звернуть увагу й не задаватимуть надто складних запитань. Якщо не хочеш, не роби. Силувати не буду.
— Увесь одяг вибирає Адзамі, — сказала Фукаері.
— А не ти?
— Мені байдуже, що одягати.
— І сьогоднішній одяг вибрала Адзамі?
— Адзамі.
— Але він тобі личить.
— Гарна форма одягу і грудей, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.
— Саме так. Так би мовити, впадають в очі.
— Светр і бюстгальтер як слід дібрані, — спитала вона.
Тенґо відчув, як у нього запашіли щоки під проникливим поглядом дівчини.
— Не знаю, чи як слід дібрані, але, в усякому разі, начебто справляють добре враження, — відповів він.
Фукаері не відривала від нього своїх очей. І серйозно спитала:
— Звернуть на це увагу.
— Безперечно, — обережно сказав Тенґо.
Фукаері заглянула у виріз светра — мабуть, щоб перевірити, яка на ній білизна. Потім якийсь час дивилася на розпашіле обличчя Тенґо, як на щось рідкісне.
— Зроблю, як кажете, — промовила вона нарешті.
— Дякую, — сказав Тенґо. На цьому підготовка до прес-конференції скінчилася.
Тенґо провів дівчину до станції Сіндзюку. Більшість чоловіків ішли тротуарами без піджаків. Траплялися і жінки без ліфчиків. Людський гомін, перемішаний з автомобільним гуркотом, створював вільний специфічно міський гул. Вулиці продував свіжий вітерець. "Власне, звідки долітає до Сіндзюку вітер з таким чудовим запахом?" — дивувався Тенґо.
— Повертаєшся зараз до того дому? — запитав він дівчину, їзда туди в переповненій електричці забирала надзвичайно багато часу.
Фукаері хитнула головою.
— Маю кімнату в Сінано-маті.
— Зупиняєшся там, коли стає пізно?
— Бо до Футаматао надто далеко.
Поки вони йшли до станції, Фукаері, як і колись, тримала ліву руку Тенґо. Як мала дитина руку дорослої людини. Але від потиску руки такої вродливої, як вона, дівчини він, природно, відчував, як швидко калатає його серце.
Прибувши на станцію, Фукаері відпустила його руку. І в автоматі купила квиток до Сінано-маті.
— Про прес-конференцію не турбуйтеся, — сказала дівчина.
— Та я не турбуюся.
— Я і так впораюся.
— Розумію, — сказав Тенґо. — Не турбуюся. Не сумніваюсь, що все пройде успішно.
Нічого не сказавши, Фукаері зникла в людській юрбі за турнікетом.
Розставшись з Фукаері, Тенґо зайшов у невеличкий бар поряд з книгарнею "Кінокунія" і замовив тонік з джином. Він іноді туди навідувався — йому подобалося це старе приміщення, без музики. Сівши перед шинквасом і ні про що не думаючи, якийсь час Тенґо дивився на свою ліву руку, яку ще недавно стискала Фукаері. На ній ще залишився дотик її пальців. Потім перед його очима спливла гарна форма її грудей. Настільки гарна, що не викликала жодних сексуальних бажань.
Поки він згадував це, йому закортіло поговорити по телефону із заміжньою подругою. Поговорити про будь-що — про труднощі виховання дітей чи про ступінь підтримки уряду Накасоне. Просто вкрай хотілося почути її голос. І якби була змога, зустрітися де-небудь і зайнятися сексом. Однак телефонувати їй додому не годилося. Слухавку міг підняти її чоловік. Або діти. Тенґо їй не дзвонив. Такого правила між ними дотримувався.
Він замовив ще одну порцію тоніку з джином і, поки очікував її, уявив собі, як на маленькому човні спускається вниз бурхливим потоком. "А як опинимося на краю водоспаду, то падаймо красиво разом", — казав по телефону Комацу. "Та невже можна вірити його словам? — подумав Тенґо. — Хіба, опинившись перед самим водоспадом, він сам не перестрибне на найближчу кам'яну брилу?". "Тенґо-кун, вибач, я згадав, що маю залагодити одну справу. Тож покладаюся на тебе", — скаже на прощання, а я не встигну врятуватись і впаду красиво вниз. Таке можливе. Станеться на сто відсотків.
Повернувшись додому, Тенґо ліг спати й побачив сон. Виразний, як ніколи раніше. Про те, що він — маленька деталь велетенської загадкової іграшки. Не проста, а така, що постійно змінює свою форму. А тому не може знайти собі відповідного місця. Крім того, шукаючи того місця, за відведений йому час він мусив воднораз позбирати аркуші нот для тимпана, які порозкидав повсюди сильний вітер. Він збирав їх одного за одним і складав за номерами сторінок. Та поки це робив, сам змінювався, наче амеба. Ситуація ніяк не поліпшувалася. Потім звідкись прийшла Фукаері й узяла його за ліву руку. І тоді він перестав змінювати свою форму. Раптом і вітер ущух, і ноти вже не розліталися. "От і добре!" — подумав Тенґо. Однак відведений йому час почав доходити до кінця. "На цьому закінчимо", — тихо оголосила Фукаері. Одним реченням. Час умить зупинився. Світові настав кінець. Земна куля поволі перестала обертатися, всі звуки й світло зникли.