Прочитавши три лекції в підготовчій школі, він поїхав електричкою до Сіндзюку. У книгарні "Кінокунія" придбав кілька книжок і попрямував до ресторану "Накамурая". На вході назвав ім'я Комацу, і його провели до вільного стола в глибині залу. Фукаері ще не прийшла. Тенґо сказав офіціантові, що очікує знайому. Той запитав його, чи не хоче чогось випити. Тенґо відповів, що нічого не потребує. Офіціант поставив на стіл воду й, поклавши меню, пішов. Тенґо розгорнув щойно куплену книжку й почав читати. Книжку про замовляння. Про те, яку функцію воно виконувало в японському суспільстві. Виявляється, відігравало важливу роль у стародавній людській спільноті — знімало суперечності й заповнювало прогалини в суспільній системі. То були досить щасливі часи.
Фукаері не з'явилася навіть о шостій п'ятнадцять. Особливо не переймаючись, Тенґо й далі читав книжку. Не дивувався, що вона запізнюється. Адже загалом справа незрозуміла. Тож якщо вона так і розвиватиметься, то нікого не доведеться звинувачувати. Якщо дівчина передумала й зовсім не прийде, то нічого дивного в цьому не буде. Зрештою, було б навіть краще, якби вона не прийшла. Тоді все було б просто. Він міг би доповісти Комацу, що очікував цілу годину, але Фукаері не з'явилася. Що сталося б потім, Тенґо не знав. Міг би трохи перекусити й повернутися додому. Але тоді не виконав би свого зобов'язання перед Комацу.
Дівчина з'явилася о шостій двадцять дві. Офіціант привів її до стола, і вона сіла напроти. Маленькі руки поклала на стіл і, не знімаючи плаща, спрямувала пильний погляд на Тенґо. Не сказала: "Вибачте, що запізнилася" і не спитала: "Я вас змусила чекати?". Навіть не промовила: "Рада з вами познайомитися", не сказала: "Добрий день". Стиснувши губи, тільки дивилася прямо в очі Тенґо. Так, наче здалека розглядала незнайомий краєвид. "Нічогенька штучка!" — подумав він.
Фукаері була невисока, худорлява, з обличчям набагато вродливішим, ніж на фотографії. На ньому найбільшу увагу привертали до себе її очі. Глибокі, вражаючі. Тенґо відчув неспокій, коли вони вп'ялися в нього двійкою своїх чорних, мов смола, привабливих зіниць. Вона майже не кліпала повіками. Здавалось, ніби навіть не дихала. Волосся пряме, наче підрізане під лінійку, відповідної форми й брови. Як у більшості дівчат-підлітків, вираз обличчя незворушний. А ще на обличчі помічався якийсь дисбаланс — очі немов різнилися глибиною. І тому, дивлячись на них, Тенґо почував незручність. Не міг збагнути, про що вона думає. У цьому розумінні вона не належала до такого типу вродливих дівчат, що стають моделями для журналів або культовими співачками. І все-таки вона інтригувала й вабила.
Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.
Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: "Добрий день". Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.
Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.
— Я вас знаю, — тихо сказала вона.
— Знаєш? — спитав Тенґо.
— Викладаєте математику.
Він кивнув.
— Це правда.
— Два рази слухала.
— Мої лекції?
— Так.
Вона говорила по-особливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу — вона таки дивна особа.
— Іншими словами, ти — учениця нашої підготовчої школи? — спитав Тенґо.
Фукаері захитала головою.
— Я лише приходила слухати.
— Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.
Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.
— І як тобі мої лекції? — спитав Тенґо. Знову по-дурному.
Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. "Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, — припустив Тенґо. — Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б".
— Ти — учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? — запитав він.
— Та начебто.
— Вступні іспити до університету тебе цікавлять?
Вона хитнула головою. Тенґо не міг розібрати, вона не хоче говорити про іспити чи не збирається їх складати. І пригадав слова Комацу, сказані по телефону, що Фукаері дуже неговірка.
Прийшов офіціант і взяв замовлення. Дівчина все ще сиділа в плащі. Замовила салат і булочку. "Цього досить", — сказала вона й віддала меню офіціантові. А потім, ніби раптом згадавши, докинула: "Білого вина".
Молодий офіціант немов збирався запитати, скільки їй років, але від її пронизливого погляду почервонів і проковтнув слова. "Добра штучка!" — знову подумав Тенґо. Він замовив ланґвіне (язички) з молюсками в соусі й, услід за дівчиною, склянку білого вина.
— Ви — сенсей і пишете оповідання, — сказала Фукаері. Очевидно, запитувала Тенґо. Та, здається, особливістю її манери говорити було те, що не вживала знаку запитання.
— Поки що пишу, — відповів він.
— По вас не видно, що ви сенсей і водночас пишете оповідання.
— Можливо, — сказав Тенґо. Думав усміхнутись, але не зумів. — Маю кваліфікацію вчителя, викладаю математику в підготовчій школі, однак офіційно не можу називатися сен-сеєм. Пишу оповідання, але не є письменником, бо ще нічого не надрукував.
— Це не має значення.
— Правду кажеш. Поки що я — ніщо.
— Математику любите.
Додавши до її вислову запитальний знак, Тенґо відповів:
— Люблю. Давно любив і тепер люблю.
— Що саме.
— Що мені в математиці подобається? — уточнив її запитання Тенґо. — Ну, те, що цифри мене надзвичайно заспокоюють. Усі речі стають на свої місця.
— Було цікаво слухати вашу розповідь про інтегральне числення.
— На моїй лекції в підготовчій школі?
Фукаері кивнула.
— А ти любиш математику?
Вона злегка хитнула головою. Мовляв, математика їй не до душі.
— Однак розповідь про інтегральне числення тебе зацікавила? — спитав Тенґо.