У такому разі, власне, звідки вони стежать за квартирою?
По дорозі зі станції додому Тенґо зайшов у супермаркет і купив продуктів — овочів, яєць, молока й риби. З паперовим пакетом під пахвою він зупинився перед дверима будинку й для певності оглянувся навколо, але нічого підозрілого не помітив. Звичайний непривабливий краєвид. Електричні дроти, що зависли в повітрі, немов темні кишки тварини, зів'яла трава на вузькому палісаднику, поіржавілі поштові скриньки. Тенґо прислухався, але, крім специфічно міського безперервного шуму, схожого на легкий шелест пташиних крил, нічого не почув.
Зайшовши у квартиру, виклав продукти на стіл, підійшов до вікна й, відслонивши штори, подивився уважно надвір. По той бік вулиці стояли три старі оселі. Двоповерхові, розташовані на малій території. Їхні власники, всі старого віку, належали до типово давніх мешканців. Вони, люди з невдоволеним виразом обличчя, не любили змін. І в жодному разі не впустили б до себе, у свою двоповерхову домівку, будь-якого незнайомця. Крім того, звідти, навіть при найбільших зусиллях, можна було помітити лише частину стелі в квартирі Тенґо.
Зачинивши вікно, Тенґо скип'ятив води й приготував кави. Попиваючи її за кухонним столом, він так розмірковував над різними можливостями: "Хтось поблизу за мною стежить. А недалеко звідси, куди можна дійти пішки, перебуває (або перебувала) Аомаме. Чи існує між цими двома речами зв'язок? Чи, може, це випадковий збіг?" Та хоч скільки він думав, ніякого висновку не міг дійти. Його думки крутилися по колу так само, як нещасна миша, підстьобувана запахом сира у лабіринті із усіма перекритими виходами.
Хоч-не-хоч Тенґо перестав думати й пробіг очима по сторінках газети, яку купив у станційному кіоску. Рональд Рейган, цієї осені переобраний на посаду президента, називав прем'єр-міністра Ясухаро Накасоне коротко Ясу, а прем'єр-міністр президента — Рон. Можливо, винна в цьому фотографія, але вони скидалися на підрядчиків-будівельників, що таємно домовляються, як замінити будівельні матеріали чимось дешевим і низькосортним. Усе ще тривали заворушення в Індії, спричинені підступним убивством Індіри Ганді, в різних місцевостях жорстокої помсти зазнали сікхи. Як ніколи раніше, в Японії вродили яблука. Однак жодна стаття не зацікавила особисто Тенґо.
Дочекавшись, коли стрілки годинника показали другу годину, він ще раз подзвонив Комацу на роботу.
Лише після дванадцяти дзвінків Комацу підняв слухавку. Як завжди. Хтозна-чому він так просто не бере її в руки.
— Тенґо-кун, я давно тебе не бачив, — сказав він. Його манера говорити стала зовсім такою, як колись. Плавною, трохи награною і невиразною.
— Протягом останніх двох тижнів я взяв відпустку на роботі й поїхав у префектуру Тіба. Тільки учора ввечері повернувся.
— Мабуть, батьків стан здоров'я поганий? Щось з ним сталося?
— Та ні. Нічого не сталося. Просто він перебуває в комі, а я гаяв час тим, що вдень сидів біля нього й поглядав на його сонне обличчя. А пізніше у готелі писав роман.
— Виходить, він не то живий, не то мертвий. Біда та й годі.
Тенґо змінив тему розмови.
— Здається, ви сказали, що начебто маєте щось мені розповісти. Сказали досить давно, під час останньої розмови.
— Це правда, — відповів Комацу. — Я хотів би з тобою зустрітися й неквапливо поговорити. Вільний час матимеш?
— Якщо справа важлива, то, може, якнайскоріше зустрінемося?
— Можливо, так було б найкраще.
— Сьогодні ввечері я вільний.
— Сьогоднішній вечір мені підходить. Я також не зайнятий. Як щодо сьомої години?
— Вона мене влаштовує, — відповів Тенґо.
Комацу назвав бар поблизу видавництва, в якому Тенґо неодноразово бував.
— Він працює і в неділю, коли майже немає відвідувачів. Там можна спокійно поговорити.
— Розмова буде довгою?
Комацу задумався.
— Та як тобі відповісти? Правду кажучи, я сам наперед не знаю, буде вона довгою чи короткою.
— Гаразд. Розкажете так, як вам сподобається. Поспілкуємося. Бо, що не кажіть, ми опинилися в одному човні, чи не так? Чи, може, ви вже пересіли в інший човен?
— Та ні, — як ніколи серйозно відповів Комацу. — Ми й зараз перебуваємо в тому самому човні. Отже, зустрінемося о сьомій. Тоді й розповім про все докладно.
Поклавши слухавку, Тенґо сів за стіл, увімкнув електронну друкарську машинку й почав переносити на її екран текст, який написав авторучкою на папері в готелі Тікури. Перечитуючи цей текст, він згадав краєвиди містечка. Оздоровницю, обличчя трьох медсестер. Морський вітер, що гойдав сосновим бором. І білих чайок, що над ним кружляли. Тенґо встав з-за стола, відслонив штори, відчинив скляні двері і вдихнув грудьми прохолодного повітря.
Тенґосан ви читаєте цей лист після того як повернулися з котячого міста це добре
Так написала в листі Фукаері. Але ж за цією квартирою, куди він повернувся, хтось стежить. Хто стежить і звідки — невідомо. Може, в ній встановлено приховану відеокамеру? Занепокоївшись цим, Тенґо оглянув всі закутки. Але, звісно, не виявив ані прихованої відеокамери, ані "жучка". Як-не-як, це стара тісна квартира, в якій такі речі мимоволі впали б в очі.
Тенґо друкував за столом свій роман, аж поки навколо не стемніло. Оскільки слова в тексті довелося не просто переписати справа наліво, але подекуди й змінювати, то ця робота забрала більше часу, ніж він сподівався. Перепочиваючи, він засвітив настільну лампу і подумав, що сьогодні не прилетіла ворона. Бо якби прилетіла, то він почув би шум. Бо вона зазвичай терлася великими крилами об скло. Внаслідок цього залишала на ньому легкі масні сліди, схожі на код, що вимагав розшифрування.
О пів на шосту Тенґо приготував просту страву. Апетиту не відчував, але ж удень майже нічого не їв. Усе-таки, мабуть, варто щось закинути у шлунок. Зробив салат з помідорів та морської капусти і з'їв його разом з тостом. О шостій п'ятнадцять одягнув брунатно-зелений вельветовий піджак поверх чорного светра з високим коміром і вийшов з дому. На виході з будинку зупинився і ще раз поглянув навколо, але не помітив нічого, що могло привернути увагу. Жодного чоловіка, що заховався за телеграфним стовпом. Жодного припаркованого підозрілого автомобіля. Навіть ворона не прилетіла. Та — навпаки — це ще більше стривожило Тенґо. Здавалось, ніби всі незнайомі люди навколо насправді крадькома за ним стежать. І домогосподарки, що проходили мимо з кошиком, і мовчазний дідок, що вигулював собаку, й навіть учні середньої школи, що мчали повз на велосипеді з тенісною ракеткою на плечі — усі вони, мабуть, вміло закамуфльовані агенти "Сакіґаке".