— Не відчинила. Як він сказав.
— От і добре.
— Але він обізвав мене злодієм.
— Байдуже, — сказав Тенґо.
— Ми ж нічого не вкрали.
— Звичайно. Ні ти, ні я нічого погано не робимо.
Дівчина знову замовкла.
— Алло! — звертався Тенґо.
Фукаері не відповідала. Невже поклала слухавку? Однак не було чути жодного подібного звуку.
— Алло! — ще раз, цього разу голосніше, озвався Тенґо. Фукаері кашлянула.
— Той чоловік вас добре знає.
— Збирач плати?
— Так. Чоловік з "NHK".
— Й обізвав тебе злодієм.
— Не мене.
— А мене?
Дівчина не відповіла.
— У всякому разі, ми не маємо телевізора й нічого не вкрали в "NHK".
— Але він розсердився, що я не відчинила дверей.
— Не має значення. Нехай сердиться. Хоч би що казав, дверей не треба відчиняти.
— Не відчинятиму.
Сказавши ці слова, Фукаері раптово поклала слухавку. А може, й не раптово. Можливо, вважала природним і логічним такий спосіб, яким клала слухавку. Але загалом на слух він здавався йому раптовим. Зрештою, Тенґо добре знав, що неможливо вгадати, про що вона думає і що відчуває. З власного досвіду.
Він поклав слухавку й повернувся до батькової палати.
Батька ще не привезли. На простирадлі ліжка все ще залишалася впадина від нього. Однак повітряної личинки там не було. У палаті, забарвленій легкими холодними надвечірніми сутінками, залишився тільки маленький слід людини, що була тут недавно.
Зітхнувши, Тенґо сів на стілець. Поклав обидві руки на коліна й довго дивився на цю впадину. Потім, підвівшись, підійшов до підвіконня й глянув надвір. Над сосновим бором, що захищав оздоровницю від вітру, простягалася смугою осіння хмара. Вже давно він не бачив такої чарівної вечірньої заграви.
Тенґо не розумів, чому збирач абонементної плати "NHK" його добре знає. Востаннє подібний збирач приходив рік тому. І тоді Тенґо на порозі чемно пояснив йому, що не має телевізора. Мовляв, ніколи його не дивиться. Той з поясненням не погодився, але, щось невдоволено пробурчавши, мовчки пішов.
Невже сьогодні приходив саме тодішній збирач? Тенґо пригадав, що начебто він обізвав його "злодієм". Однак трохи дивно, що, прийшовши через рік, той самий збирач міг сказати, що його добре знає. Адже вони тоді розмовляли на порозі лише хвилин п'ять.
"Та нічого, — подумав Тенґо. — У всякому разі, Фукаері не відчинила дверей. Тож він навряд чи прийде вдруге. Намагаючись виконати норму, вони втомлюються від неприємної суперечки з людьми, які відмовляються платити. А тому, щоб не витрачати зайвих зусиль, обходять упертих і збирають плату в поступливих господарів".
Тенґо знову перевів погляд на впадину, яку залишив батько на ліжку. І згадав, скільки черевиків той зносив. Упродовж тривалого часу, обходячи щодня маршрутом збирача плати, він довів до смерті їх незчисленну кількість. Усі вони мали майже однаковий вигляд. Чорні, з грубою підошвою, дешеві й практичні, вони були зі шкіри. Батько так жорстоко їх експлуатував, що вони протерлися, зносилися, а їхні каблуки скособочилися. Щоразу, коли Тенґо бачив такі здеформовані черевики, то йому боліла юна душа. Однак він жалів не батька, а скоріше черевики. Вони викликали в його уяві нещасну робочу худобу, яку використали й довели до смерті.
Та якщо добре подумати, то хіба його теперішній батько не схожий на передсмертну робочу худобу? Хіба не схожий на вичовгані шкіряні черевики?
Тенґо знову виглянув у вікно й спостерігав, як густішала вечірня заграва на західній частині неба. Думав про повітряну личинку, що світилася блідим сяйвом, і про сонну юну Аомаме, що лежала всередині.
Чи ще з'явиться тут ця повітряна личинка?
Час справді має форму прямої лінії?
— Видно, я потрапив у скрутне становище, — обернувшись до стіни, сказав Тенґо. — Забагато змінних величин. Навіть колишній вундеркінд не зможе дати відповіді.
Ясна річ, стіни не відповіли. Не висловили своєї думки. Вони тільки мовчки відбивали барви вечірньої заграви.
Розділ 4
(про Усікаву)
Бритва Оккама
Усікава ніяк не міг звикнути до думки, що, можливо, господиня садиби в районі Адзабу якимось чином причетна до вбивства лідера секти "Сакіґаке". Він трохи покопався в її біографії. Оскільки вона була відомою людиною, із помітним суспільним становищем, то розслідування не забрало багато сил і часу. Її чоловік був однією з видатних осіб у повоєнному діловому світі, впливовою і в політичних колах. Його інтереси як підприємця зосереджувалися на інвестуванні капіталу й нерухомості, але також поширювалися на інші галузі, що тоді розвивалися, як-от великомасштабне будівництво мережі роздрібної торгівлі та вантажоперевезення. Коли в середині 60-х років чоловік помер, дружина успадкувала його діло. Вона мала управлінські здібності, та особливо була наділена здатністю вгадувати кризисні явища в економіці. Відчувши у другій половині 60-х років, що її фірма розрослася занадто широко, вона планомірно, за високу ціну, продала свої акції в кількох галузях і поступово зменшила її розміри. А всі свої сили спрямувала на зміцнення того, що лишилося. Завдяки цьому пережила з найменшими збитками наслідки "нафтового шоку", що незабаром нагрянув, і зуміла збити добрий капітал. Навчилася мистецтва обертати чужу кризу на свою користь.
Тепер, відійшовши від управління фірмою, досягла сімдесяти з лишком років. Маючи великі статки, вона привільно жила в просторій садибі, в якій її ніхто не турбував. Народилася в заможній родині, вийшла заміж за багача й після його смерті знову стала багатою. Тож чому така жінка мала б задумувати планомірне вбивство?
Однак Усікава вирішив глибше покопатися в біографії цієї старої пані. Бо, по-перше, не натрапив на жоден слід, і, по-друге, трохи зацікавився "притулком", яким вона опікувалася. У тому, що вона надала його безплатно для жінок — жертв домашнього насильства, не було нічого особливо неприродного. Здорова, корисна громадська діяльність. Їй, людині з невикористаними економічними можливостями, жінки з такою долею, напевне, дякують за доброту. Та цей притулок мав надто пильну охорону. Міцні ворота, замок, німецька вівчарка й кілька спостережних відеокамер. Усікава не міг не відчути всю її надмірність.