Слухаю тепер: справді мій власний черенний зуб скимить. Певно, бажає собі нової порції вати, вже третій раз сьогодні. Добре, дам тобі, мій любий! Лише сиди тихо, бо я тепер маю клопіт з іншим зубом, не таким, як ти, маленьким. Зарядив я свій зуб свіжою ватою і слухаю: ба, він уже не скимить, а сіпає порядно. Ще хвиля: як заболить! Мені аж свічки в очах стали. Раз, і другий, і третій... Ов, біда! Мабуть, холодно бідакові ? Я обвинув голову теплою хусткою, сів за стіл, замочив перо і беруся писати дальше про зуб мамута.
Що лиш написав кілька слів: "І от сей велет-силач, мамутів зуб...", нараз мій зуб як заболить знов, аж мене поти вдарили. Я прикусив щоки і заскреготав зубами,— нічого: всі мої зуби скреготали, а сей зуб мудрості аж коріння рвав під собою з розпуки.
Нема ради, кладуся, як стою, в ліжко, притулюю щоку до одної подушки, на голову кладу другу подушку і жду. Душно мені, але терплю, щоби тільки премудрий зуб утихомирити. Здається мені, що переконую сим свого мудрагеля, "ік и про нього дбаю, бо вже лише скимить і сіпає і тілько часом немов кинеться з болю. Скоро він на хвильку втихне, я давай дальше думати про зуб мамута. Так гарно почав новелу, в такім відповіднім настрої був пишучи, обнімав такі широкі і далекі горизонти, ставив загадку життя на де-сятитисячолітній основі,— і саме в ту хвилю мій карлик-зуб осмілюється виводити свої жалі і то перед лицем свого ве-лета-товариша, з котрого могла би бути ціла літра таких зубів, як він. Се таке самолюбство, що просто обурює чоловіка...
Ах! немов у відповідь на таке лихословлення як заболить мене мій зуб! Я забув і зуб мамута, і широкі горизонти, і всю загадку життя. Зарився у подушки і ледви дишу, трохи не вдушуся.
Саме в ту хвилю увійшов до мене приятель, що дарував мені зуб мамута. Замкнув двері і станув, здивувавшися, що я сплю з подушкою на голові. Але я ногами задриґав, і він по тім зміркував, що не сплю.
— Тобі що таке? — питається.
Я виставив ніс з-під подушки і з жалем кажу:
— Ах, дай мені спокій! Болять в мене два зуби, один мамутів, другий мій.
— Як? мамутів зуб тебе болить?
Отеє питання приятеля навело на мене в ту мить таку думку, що я, аби її роздумати, не мав навіть часу йому відповісти — така була вона незвичайна... І потішила мене ся думка так, що я скинув подушку з голови і з гарячими щоками усів на ліжку, усміхнений.
— Приятелю,— кажу,— се ж правдиве щастя, що я не маю таких зубів, як мамут, а то якби такий велет-зуб почав боліти, прийшлось би чоловікові на голові ходити і по стінах дряпатися, а лікар від зубів мусив би цілу парову машину приставити до мене, щоби такого зуба витягти! І що би то був за біль, боже!
Мій приятель зовсім не зрозумів моєї глибокої думки і дивився на мій щасливий усміх здивовано.
— Котрий же, властиво, зуб тебе болить: зуб мамута, чи твій власний?
— Ах! мій власний зуб мудрості, від котрого я, звичайно, дурнію!
— То чому його не вирвеш?
Справді, чому б його не вирвати? Рада була знаменита і головне дана в добру пору. Я зараз пішов до лікаря, сів на крісло, повторив собі раз, і другий, і третій: щастя моє, що не маю зуба, як мамут, сею думкою загіпнотизував себе і незчувся, як мій зуб мудрості покинув ряди своїх товаришів, мов несовісний дезертир. Не чув я й болю, коли лікар мені рвав його, утратив я зуб мудрості, і мені аж в очах розвиднілося.
Спокійний і вдоволений вернув я додому. Сів за стіл і дивлюся знову на зуб мамута. Коло його лежить почата новела п. з. "Зуб мамута". Думав її дальше писати, але не почував себе вже в такім настрої, як потрібно, і початок новели мені не сподобався. Тепер мав я до сего зуба ще більший жаль, як перше, бо не міг його упхати і в новелу, але заразом я й оправдував його: не він же винен, тілько я; за своїм зубом я забув про нього і змаловажив його. Так не годиться... Треба буде написати про нього фантастичну поему з пралісами, смоками, іхтіозаврами і потопою світу. Тут я його встромлю... і вражіння буде чудове!
І знов дивлюся я на зуб мамута, що лежить на моїх творах, як пам'ятник на. могилі, знов думаю про загадку життя, поки мене другий зуб мудрості, мій власний, не заболить...
1898