Я взяв зуб мамута в руки і став його оглядати, вже не знаю, котрий раз. Не замітив на нім нічого нового — він, певно, виглядав так само і тому тисячу літ, як тепер у моїх руках — але не минула ще хвиля, як мені прийшла дуже холодна думка, і я відразу, як сидів у тіні величезної папороті в допотопнім пралісі, так у ту мить опинився у своїй хаті, і на свій стіл, і на лампу, і на застиглий чай у склянці, і на попіл у попільничці подивився зовсім не тими самими очима, що перше... Адже коли я і вся моя праця пропаде без сліду, то, очевидно, пропаде і ся моя поезія про зуб мамута, що я даремно над нею мучуся вже чотири години. Коли ж так, то пощо мучитися, радше піти спати; і так уже перша година попівночі...
Думка була найрозумніша із усіх тих, що я продумав за чотири години, і з далекої дороги, з допотопного пралісу я вернувся просто до свого ліжка. Ще півгодини бачив я перед собою страшенного мамута, як він ішов пралісом, ломив дерева, ступав так, аж земля дудніла, аж поки заснув я, утомлений тяжкими думками.
Кілька днів я мав спокій і про мамутів зуб не думав... не хотів думати. Я бачив його щодня, але дивився на нього, як на ворога: мав жаль до нього, бо розчарувався в його поетичній силі. Адже я писав поезії про цілу землю — і вийшли добрі, писав про всі звізди на небі — і були також не злі (про місяць написав навіть чудову поезію: за неї від десятьох паннів дістав листи з подякою),— а тут із простим зубом, хоч і мамутовим, але все ж зубом, не міг дати собі ради! Видко, що або сей зуб не заслуговує ніякої поезії, або я не можу... е, ні! Я мушу щось про нього написати, як не поезію, то новелу, як не новелу, то повість, як не повість, то філософічну поему — що-иебудь, аби лише виповісти сю думку, що мені засіла в голові. Але до сего вже зараз не візьмуся... колись іншим разом... при добрім настрої.
Сей добрий настрій прийшов на мене небавом, до тижня, і я рішився писати новелу про зуб мамута. Але що до новели замало самих цвинтарних думок, а треба вже хоч трохи й живого життя, то я заглянув до зоології, прочитав собі життєпис мамута і придивився добре його портретові, бо я сего добродія знав дуже недокладно і боявся написати які небилиці. В новелі гадав я виповісти ту саму думку, якої не міг одягнути в поетичну одежу, гадав зручно затягнути читача в допотопний праліс, там його поводити трохи по ярах та по дебрях, а потім гладко завернути в нинішні часи і неясно-таємничо сказати йому се, що, правда, він знав і сам, що "всяческа суєта". От я й почав знов писати про зуб, та вже тепер прозою. Сей зуб мав відіграти дуже філософічну роль в житті двох молодих закоханих людей, хлопця і дівчини. Вони вже мали побратися, як нараз дістали сей зуб в подарунку. Дістали його і як почали гадати про вічність та безконечність, то й відійшла їм охота йти до шлюбу. Не варто й побиратися! — сказали і розійшлися. Він забрав нещасний зуб із собою, держав його кілька літ у себе, але що все дуже сумував, коли тілько на нього глянув, то вкінці викинув його — і так зуб мамута дістався мені...
Тема просто чудесна. Цвинтарних думок можна тут виповісти, скільки схочеш, не так, як у малій поезії! Треба писати!
ЗУБ МАМУТА
(Новела)
"Лежить він у мене вже десять літ на столі, свідок давніх-предавніх допотопних часів, величезний, тяжкий, темно-жовтий зуб мамута. Я уживаю його до притискання своїх паперів. Селянин найшов його припадком на березі синього Прута і дарував на нещастя моїм знакомим, уважаючи його якимсь дивним каменем, подібним лише до великого, невиданого, черенного зуба. Не знав, сердешний, якого лиха накоїть своїм подарунком...
Дивний справді сен скаменілий зуб, з жилами склистої емалії від споду; таких великих черепних зубів тепер уже не має ніякий звір на світі. В уяві своїй я бачу допотопного мамута з довжезними, каблукуватими іклами і з двома рядами таких зубів, як отсей, один у мене на столі — правдиві великі жорна до розтирання поживи; бачу, як він блукає по безлюдній пущі над Прутом — самітній, понурий, тяжкий велет...
Змарнілі потомки сього колишнього велета, слони, покинули північні, холодні сторони і поселилися ближче осередка землі, щоби вигріватися до жаркого сонця. А. по їх предках в далеких північних печерах та безоднях, сховані перед людськими очима, забуті і людською пам'яттю, лиш де-не-де ще спочивають кості, тривкі, жовті кості, котрих і всемогучий зуб часу не вспів згризти, котрих земля не стерла на порох і не сполокала вода.
Коли я дивлюся на сей зуб мамута, бистрою думкою лину у допотопний старезний праліс, кладуся в тіні великої папороті на зелений, пухкий мох, мов на перину, і, вдивившися очима в небо, з сумнівом в душі, з забобонним страхом, шукаю даремно відгадки загадки життя...
Скрізь пусто...
Аж ось ліс тріщить, дерева подаються набік і ломляться: поважним, тяжким ходом іде проти мене кривозубий мамут... Який же я малий і слабий супроти сего велета-силача! Я, homo sapiens 1 — пан усього сотворіння".
Тут я на хвилю перестав писати і прочитав собі те, що написав від початку. Нічого, початок не злий, поважний. Тепер би лиш зручно перейти від сего мамута до моїх видуманих знакомих, до їх пригоди, такої великої, як сам мамут.
Людина — розумна істота (латин.).
Я сперся о поруччя крісла і вдивився на стіну. Стіна мовчала і я мовчав — і в хаті було так таємно-тихо... Надворі гудів вітер і завивав так сумно... Сонце сховалося за хмари...
Передо мною зуб мамута, лежить на моїх творах і також мовчить. Який він поважний! Кілько думок криє в собі...
Сиджу і думаю, аж чую: нараз не сей мамутів зуб на столі, а мій власний, маленький зуб мудрості у кутку мого рота починає обзиватися, скимить так легенько, немов проситься, щоб я йому позволив сильніше відізватися. Натуру сего мого зуба мудрості я знав уже від року дуже добре; хоч він і був собі зубом мудрості, але вже кільканадцять разів устроїв мені такі дурниці, що я його ніяк не міг назвати мудрим. Я йому догоджував, як маленькій дитині: щодня змивав його пахучим кальодонтом і дірку в нім затикав біленькою ватою, аби його делікатна душа не стикалася з усякими світовими квасами; а він, проте, не раз такі заводив жалі, що мені не давав ні їсти, ні робити, ні спати. Отсим легеньким скимінням, яким тепер відізвався, він звичайно давав знак, що загадує виявити цілу свою скорботну душу, але не відразу, помалу. Се була така його увертюра до драматичної опери, в котрій я грав найважпішу роль, виспівуючи не раз найтяжчі мольові і сентиментальні пісні з правдивим артизмом з глибини душі.