Зоряний пил

Сторінка 35 з 49

Ніл Гейман

— Де вона? — пробурмотіло одне з облич. — Що ти з нею зробила?

— Ти глянь на неї! — сказала інша Лілім. — Вичистила останні рештки нашої молодості, на здобуття якої я колись поклала стільки сил, власноручно вирвала її з грудей зірки, хоча та щосили відбивалася і верещала. А вона, схоже, більшу частину нашого скарбу вже розтринькала!

— Я була зовсім-зовсім близько, — сказала відьма своїм сестрам у калюжі крові. — Але її захищав єдиноріг. Я щойно відрізала йому голову — привезу, коли повернуся. Згодиться для роботи — давненько вже нам не діставалося свіжозмеленого рога єдинорога!

— Та грець із тим рогом, — перервала її молодша сестра. — Що з зіркою?

— Не можу її знайти. Таке враження, ніби вона покинула Чарівну Країну.

Запала тиша.

— Ні, — відповіла одна з сестер. — Зірка досі тут. Вона прямує на ярмарок біля Стіни, а це вже зовсім близько від світу, що по той бік муру. Якщо вона перейде межу, то ми її втратимо назавжди.

Відьми чудово знали: щойно зірка опиниться по той бік муру — у світі грубої реальності — вона миттю перетвориться на щербатий шматок метеоритного заліза — холодний, мертвий і ні на що не придатний.

— Тоді я чекатиму на неї у тіснині Діґорі — там проходить єдиний шлях до Стіни.

Віддзеркалення двох старих несхвально поглядали з темної глибини. Королева відьом провела язиком по зубах. "Ось цей, верхній, так хитається, що випаде сьогодні вночі", — подумала вона і плюнула в криваву калюжу. По дзеркалу побігли брижі, стираючи обличчя Лілім, і тепер у крові відбивалися тільки небеса над Пустками та напівпрозорі білі хмари, що висіли високо в небі.

Відьма перекинула обезголовлений труп єдинорога на бік. Узявши з собою відрізану голову, вона повернулася до карети, вилізла на місце кучера, і знову погнала стомлених норовистих коней риссю.

Трістран сидів на вершечку хмари і питав себе, чому ніхто з героїв "вражаючих романів" ніколи не бував настільки голодним. Шлунок незадоволено бурчав, та ще й рука боліла.

"Я, звісно, не проти пригод, — думав собі хлопець. — Але регулярне харчування і знеболювальне також не завадили б".

Та все ж таки Трістран був живий, вітер тріпав його волосся, а хмара пливла по небу, наче галеон по тихому морю. Дивлячись зверху на світ, що пропливав унизу, він почувався живим як ніколи. Небо здавалося зовсім лагідним, а земля — новою і незвичайною.

Хлопець усвідомив, що він піднявся не лише над світом, але — певною мірою — і над своїми проблемами. Біль у руці мовби був десь далеко. Трістран думав про пригоди, які з ним трапилися, думав про шлях, який ще попереду — і все це раптом здалося йому простим і дріб'язковим. Він підвівся на вершечку хмари у повен зріст, і кілька разів на весь голос закричав: "Еге-ге!". Він навіть зняв із себе жилет і почав розмахувати ним над головою, почуваючись трохи по-дитячому. Покричавши, Трістран почав сходити з вершини хмари, але під кінець, втративши рівновагу, просто впав на її м'яку пружну поверхню.

— Навіщо ти кричав? — запитала Іванна.

— Щоб люди знали, що ми тут, — пояснив Трістран.

— Які люди?

— Ніколи не знаєш, що може трапитися. Краще покричати, коли людей немає, ніж мовчки проґавити нагоду порятунку.

Зірка не відповіла.

— Я тут посидів, подумав, — почав Трістран, — і думалося мені ось про що. Коли ми закінчимо з моїми справами — себто, коли дістанемося до Стіни і я подарую тебе Вікторії Форестер — то спробуємо і про твої потреби подбати.

— Мої потреби?

— Невже ти не хочеш повернутися назад, на небо? Щоб знову світити ночами? Подивимося, як це можна влаштувати.

Дівчина поглянула з-під лоба і сумно похитала головою.

— Так не буває, — пояснила вона. — Зірки падають, але назад вже не піднімаються.

— То чому б тобі не стати першою з тих, хто повернувся? — заперечив Трістран. — Треба в це повірити, інакше нічого не вийде.

— Це неможливо, — відповіла зірка. — Так само неможливо, як докричатися до тих, кого тут немає. Яка різниця, вірю я, чи ні — це просто факти. Як твоя рука?

Хлопець знизав плечима.

— Болить. А твоя нога?

— Теж болить. Але не так сильно, як раніше.

— Агов! Ви, унизу — раптом почувся голос згори. — Вітаю вас! Допомога потрібна?

Виблискуючи золотом у променях сонця, над ними завис невеликий корабель з надутими вітрилами. Перехилившись через борт, на них дивилося рум'яне вусате обличчя.

— Це не ти часом, хлопче, стрибав там угорі?

— Я, — відгукнувся Трістран. — Думаю, допомога нам справді потрібна.

— Зрозумів, — відгукнувся чоловік. — зараз спустимо драбину, хапайтеся.

— У моєї подруги зламана нога, — крикнув Трістран, — а в мене рука обпечена. Боюся, ми самі не виліземо.

— Не переймайтеся. Ми вас витягнемо.

Вусань перекинув через борт довгу мотузяну драбину.

Трістран упіймав її здоровою рукою і потримав, поки Іванна змогла піднятися на кілька щаблів, а вже потім вхопився за драбину сам. Вусате обличчя зникло, а Трістран з Іванною безпорадно теліпалися на кінці драбини.

Вітер тягнув корабель уперед, тож драбина від'їхала від хмари, а з нею і Трістран із зіркою. Тепер вони висіли у відкритому небі і крутилися туди-сюди.

— Тягни! — пролунало кілька голосів, і драбина піднялася на кілька футів. — Тягни! Тягни! Тягни!

З кожним вигуком вони піднімалися дедалі вище. Хмару, на якій Трістран із зіркою щойно сиділи, віднесло вітром на милю чи навіть більше. Хлопець міцно тримався за мотузку, зачепившись за щабель ліктем обпеченої руки.

Ще один ривок — Іванна опинилася біля самого борту корабля. Чиїсь руки дбайливо підхопили її і поставили на палубу. Трістран переліз через огорожу борту сам, і приземлився на дубовій палубі.

Рум'яний чоловік подав йому руку.

— Вітаємо на нашому борту, — сказав він. — Ви перебуваєте на нейтральному судні "Пропажа", що полює за блискавками. Капітан Йоганнес Альберік до ваших послуг.

З грудей капітана вирвався глибокий кашель.

Трістран не встиг відповісти — капітан побачив його лівицю і когось гукнув.

— Меґґот! Меґґот, побий тебе грім, де ти є? Мерщій сюди! Пасажирам потрібна допомога! Зараз, хлопче, Меґґот догляне за твоєю рукою. Вечеряють в нас тоді, коли дзвін проб'є шосту. Сядемо за одним столом.