— Що ж, — нарешті сказав він, — здається, через мене все пішло не так.
Зірка сиділа поряд з ним, одягнена у той самий халат з корчми. Зламану ногу вона витягнула вперед і поклала на хмару.
— Ти врятував мені життя, — відгукнулася вона, трохи помовчавши. — Правильно?
— Напевно, можна сказати, що так.
— Ненавиджу тебе, — сказала зірка. — Я й раніше тебе ненавиділа, а тепер просто страх як ненавиджу.
Трістран поворушив обпеченою рукою у прохолоді хмари. Він був стомлений, в нього паморочилося в голові.
— Просто так, чи є причина?
— За законами мого народу, — відповіла зірка, — тепер, після того, як ти врятував мені життя, ти відповідаєш за мене, а я — за тебе. Я повинна скрізь ходити за тобою.
— А-а, — відповів Трістран. — То це ж добре, хіба ні?
— Я вважала б за краще провести решту життя, плентаючись на ланцюзі за огидним вовком, смердючою свинею чи болотяним гобліном, — спокійно пояснила вона.
— Та не такий я вже й поганий, можеш мені повірити, — сказав Трістран. — Особливо якщо зі мною краще познайомитися. Вибач за всю цю історію з ланцюгом. Нам, мабуть, варто почати усе спочатку — вдати, що цього не було. Отже, мене звуть Трістран Торн, дуже радий познайомитися.
Він простягнув дівчині здорову руку.
— Місяцю, захисти мене! — вигукнула зірка. — Та я швидше візьму за руку…
— Звісно, звісно, — перебив Трістран, не бажаючи дослухувати, з якою мерзотою його порівняють цього разу. — Але ж я за все вибачився. Почнімо спочатку. Мене звуть Трістран Торн, радий познайомитися.
Дівчина зітхнула.
Високо над землею повітря було розрідженим і холодним, але сонце зігрівало, а навколишні хмари здавалися Трістранові краєвидом небесного міста. Далеко внизу виднівся реальний світ: сонце ясно висвічувало кожне маленьке деревце, а звивисті ріки, що перетинали Чарівну Країну, видавалися блискучими слідами равликів.
— То що? — сказав Трістран.
— Еге, — сказала зірка. — Непоганий жарт, правда? Куди б ти не пішов, я мушу йти за тобою. Навіть якщо це мене вб'є. — Вона провела долонею по поверхні хмари, залишивши на ній слід. Потім на мить торкнулася рукою долоні Трістрана.
— Іванна. Так називали мене сестри. Я була вечірньою зорею.
— Непогана з нас пара, — усміхнувся хлопець. — В тебе нога зламана, а в мене рука постраждала.
— Покажи-но мені руку.
Трістран витягнув її з хмарної прохолоди. З обох боків на долоні з'явилися пухирі — у тих місцях, де шкіри торкнулося полум'я.
— Болить? — запитала дівчина.
— Так. Ще й як болить.
— Так тобі й треба, — зраділа Іванна.
— Якби я не обпік руку, ти, певно, вже була б мертва, — нагадав Трістран. Супутниця присоромлено відвела погляд.
— Знаєш, а я залишив сумку в корчмі тієї божевільної, — змінив тему хлопець. — Те, що на нас — це й увесь наш одяг, більше ні в чому ходити.
— Ходити? Ми поки що сидимо, — уточнила зірка.
— У нас немає ані їжі, ані води. Ми летимо на висоті півмилі, не можемо звідси злізти або хоч якось вплинути на те, куди понесе хмару. В нас обох ушкоджені кінцівки. Я щось пропустив?
— Варто додати, що хмари поступово тануть, — сказала Іванна. — Справді, я сама бачила. А ще одного падіння я не витримаю.
— Схоже, ми приречені, — знизав плечима Трістран. — Але поки є можливість, треба сходити роздивитися, що тут і до чого.
Він допоміг Іванні підвестися, і вони разом, доклавши неабияких зусиль, пройшли по хмарі кілька кроків. Іванна знову сіла.
— Марна справа, — сказала вона. — Йди краще сам подивися. А я посиджу тут і почекаю на тебе.
— Обіцяєш? — запитав Трістран. — Більше не почнеш тікати?
— Присягаюся Місяцем, — сумно відгукнулася Іванна. — Ти ж мені життя урятував.
Довелося Трістранові повірити їй на слово.
Її волосся вже майже зовсім посивіло, шкіра обличчя вкрилася зморшками й обвисла — особливо на шиї, біля очей і рота. Вона була бліда, хоча й вбрана у криваво-багряне плаття. На плечі тканина порвалася, а з дірки виглядав глибокий шрам, брудний і бридкий. Вона мчала чорною каретою через Пустища. Чотири скакуни часто спотикалися, з них стікали струмені поту, а на губах була кривава піна. Тим не менш, їхні копита стукотіли брудною дорогою через Пустища, де нічого не росте.
Королева відьом, найстарша з Лілім, натягнула поводи і зупинила коней біля скельного піку малахітового кольору, що голкою стримів на тлі болотистого ґрунту Пустищ. Потім вона поволі, як і належить пані вже не першої (і навіть не другої) молодості, сповзла з сидіння кучера на мокру землю.
Вона підійшла до карети збоку і відчинила дверцята. Зсередини випала голова мертвого єдинорога. З його холодної очної ямки досі стримів кинджал. Відьма залізла в карету і розкрила єдинорогові рота. Труп вже почав ціпеніти, розтиснути щелепи було непросто. Чаклунка боляче вкусила себе за язик — настільки сильно, щоб пішла кров. Трохи потримавши кров у роті, щоб змішати її зі слиною (і при цьому відчувши, як відразу кілька передніх зубів розхиталися), вона сплюнула суміш на рябий язик єдинорога. Частина плювка повисла в неї на губах і підборідді. Жінка пробурмотіла коротке слово, якого тут писати не слід, і закрила трупові рота.
— Вилазь із карети, — наказала вона мертвому єдинорогові.
Той повільно і незграбно підвів голову. Потім поворушив ногами — невпевнено, наче новонароджене осля чи оленя, що вчиться ходити. Нарешті мертвий звір піднявся на чотири ноги і виліз — чи, може, просто випав — з карети у грязюку, де знову поволі і незграбно встав. Лівий бік, на якому труп лежав у кареті, розпухнув і потемнів од крові та інших рідин тіла. Напівсліпий мертвий єдиноріг підійшов до зеленої голки скелі і біля її підніжжя впав на коліна у якійсь моторошній пародії на молитву.
Королева відьом схилилася, витягла з очної ямки мертвого звіра свій кинджал і перерізала йому горло. З рани дуже поволі — аж занадто поволі — потекла кров. Сходивши до карети, відьма повернулася з широким ножем, котрим до кінця перерізала йому шию. Голова впала у кам'яну ямку, що поступово заповнювалась темно-червоною солонуватою кров'ю.
Узявши голову за ріг, жінка поклала її на камінь біля трупа, а сама повернулася до калюжі крові і зазирнула в неї, мов у дзеркало. З темної поверхні на відьму дивилися два обличчя — дві жінки, на вигляд значно старші за неї.