— Суди не мають чого вже мішати ся тут — відповів спокійно Вендерґарт; з признанєм похибки на мапах, справа вже рішена.
По тих словах показав Вендерґарт папір із стемплями.
Положене Веткінса ставало неприємним, пробував ще сміяти ся, однак починало йому не ставати відваги, коли нараз глянув на лежачу проти його "Зорю Півдня".
— А колиб навіть так було — кликнув — колиб мене безправно хотіли позбавити майна, якого сім років вживав я супокійно, що се менї може зашкодити? Чи не маю брилянту, який мене захоронить від всякої нужди?
— Помиляєш ся — знов сказав Вендерґарт рішучо. — "Зоря Півдня" належить до того, до кого належить копальня з усїм, що на її ґрунтах находить ся. Меблї того дому, вино в фляшках і мясо на тарели: всьо те .тепер є моєю власністю. Будь певний, що я підприняв всякі середники охорони.
По тих словах, Яків, плеснув в долонї. Сейчас війшли полісмени з офіциром на чолї. Офіцир підійшов до стола і поклав руку на кріслі*.
— В імени права — сказав — оголошую, що обнимаю в хвилеве посїданє меблї і всї предмети, які находять ся в сім домі.
Всі* встали, з виїмкою фармера, який, неначе громом поражений, сидів в своїм фотелі*.
Алїса обняла його за шию і старала ся успокоїти.
Вендерґарт не кидав ока з снюго противника. Дивив ся то на нього то на "Зорю Півдня" і більше в тому погляді' було милосердя, чим ненависти.
— Зруйнований!... зруйнований!...
Були се одинокі слова, які прошептали дріжучі уста Веткінса.
Тоді' підійшов до него Кипріян і сказав з повагою у голосі':
— Пане Веткінс, тому, що ваше майно є так сильно загрожене, позвольте менї в тім бачити можливість наблизити ся до вашої дочки. Маю честь просити вас о руку панни Алїси.
XXIV. Догасаюча Зоря-
Слова, сказані молодим інжіиєром, викликали загальне вражінє. Помимо малої вражливости гостий Веткінса, не могли вони відмовити свого признаня такій безкорисносте..
Із схиленими очима стояла Алїса біля батька, мабуть одинока в тій кімнаті', яку вчинок Кипріяна не здивував.
Прибитий ще нещастєм, яке впало на його, фармер не відповів нїчого, почував однак, що віддаючи Кипрія-нови руку Алїси запевнює її тим самим щасливу і певну будучність.
Дещо збентежений своїм виступом, перед так численним збором, докоряв собі Кипріян, що дав пірвати себе почуваням.
Серед сього загального замішаня Вендергарт підійшов, до фармера.
— Джоне Веткінс, не належу до тих, які побідженого ворога топчуть ногами. Доходив я своїх прав, бо се було річею моєї чести. Знаю однак, що держучи ся надто точно букви закона, можна стати жорстоким і карати невинних за провини їх батьків. Адже я стою над могилою, по що мені' скарбів, якщо не маю з ким ними поділитись? Отже, коли позволиш на подруже молодят,, жертвую їм, яко весільний дарунок, "Зорю Півдня", обовязуючись ще вчинити їх моїми спадкоємцями, щоби нагородити кривду, заподіяну твоїй милій донечцї.
Слова ті викликали голосні оклики признаня і подиву серед присутніх.
Всіх погляди звернули ся на Веткінса, а сей, ховаючи сльози під віями, закрив очі рукою.
Та не могучи вгамувати зворушеня, відозвав ся Веткінс крізь сльози:
— Ти благородна людина. Твоя помста великодушна; за кривду, яку я тобі заподіяв, даєш щастє моїй дитині'!....
Алїса і Кипріян тільки поглядом були в стані' дякувати свойому добродїєви.
Старик простягнув руку до свого давного ворога і Веткінс стиснув її з вдячністю.
Очі присутніх заяснїли сльозами, навіть сивого полісмена, сухі звичайно, як корабельні сухарі.
Веткінс змінив ся не до пізнаня. Черти його виражали стільки доброти і лагідности, як попередно впертости і злоби. Суворе, поважне лице Вендергарта прояснило ся добродушно.
— Забудьмо про всьо — кликнув — пиймо за здо-ровлє молодої пари, якщо пан офіцир здійме секвестр із занятого вина!
По тій веселій промові запанувала загальна веселість в салі*.
Яків Вендерґарт сидїв біля Джона Веткінса і укладав пляни на будуче.
— Продамо всьо і поїдемо за дітьми до Европи. Там купимо сільську посілість і маю надію, що ще гарних днів доживемо.
Між тим Кипріян говорив ЗхАлїсою по француськи і здасть ся, що молоді добре бавили ся розмовою, бо були в дуже веселому настрою. *
Температура салї ставала що раз більше горячою. Помимо відчинених вікон, нї вітрець не заколихав полу-мінї свічок.
Кождий почував, що душна атмосфера мусить закінчити ся вибухом нагальної бурі, так частої в південній Африці*.
Вже незабаром блискавки і гомін грому заповіли над-ходячу бурю.
В тій хвили нечайний подув вітру погасив усї свічки, а рівночасно пустив ся падати рясний дощ.
Чи не чули ви, як по ударі грому наступив сухий відгомін., немов би_ трісла скляна куля? — спитав Тома Стіль сусіда.
Між тим зачинено скоро вікна і запалювано свічки. Інстинктовно звернули ся погляди всїх на те місце, де лежала "Зоря Півдня".
Діямант зник.
Кльош, який вкривав його і дротяна сітка находили ся на попереднім місци і виключали здогад, щоби хто міг його діткнути ся.
Явище се виглядало на чудо.
Кипріян підійшов до стола і побачивши на синій подушці* легкий пил, крикнув здивуваиий, поясняючи коротко се що стало ся:
— "Зоря Півдня" улетучила ся!
Се явище є звісне в Ґріквелєндї. Є се саме лихою прикметою тамошних діямантів і всі' про те знають, однак не говорить ся про се, щоби не псувати цін. А саме великі камені' по більшій части тріскають, полишаючи по собі тільки пил. Причини сього явища досі' ще не вияснено.
Молодого інжінера заняла на хвилю наукова сторона сього явища більше, чим страта матеріяльна, яку поніс.
— Є се дуже дивне — сказав серед загального збен-теженя — не се, що камінь тріс, тільки що так довго видержав.
Звичайно лучаєть ся далеко скорше, що найбільше в 10 днів по ошлїфуваню, чи так пане Вендергарт?
— Так, дійсно, перший раз в житю бачу камінь, тріскаючий в 3 місяці' по обробленю — потвердив старик зітхаючи. — Мабуть було призначено, щоби "Зоря Півдня" не належала до нікого. І подумати тільки, що вистар-чило би було вкрити камінь легкою верствою товщу, щоби запобігти сьому нещастю!
— Чи так дійсно — перервав йому Кипріян з вдово-ленєм людини, яка вкінци найшла останнє слово загадки. — В такім случаю всьо тепер ясно. Мабуть крихкий камінь набрав товщу в горлї Дади і се задержало його до сьогодня.