— У них такий звичай, — відказала Наталка, кинувши погляд на господаря, який уже спішився і знімав тюки з нав’юченого коня. — Дружини не повинні бачити обличчя інших чоловіків.
— Щось я такого не завважувала, — засумнівалася Меланія. — Може, обличчя жінок не повинні бачити чужі чоловіки...
Довго пили коні. Зупинялися, здригались і знову припадали до води.
Два гостроверхі ногайські шатра поставили не на галявині, а в гущавині. Меланія міркувала так: "Одне для господаря й нас — його дружин, друге — для раба". Коли ж у шатра поклали по два ліжники й по дві ковдри, вона заспокоїлась: "Одне — для нас з Наталею, друге — для чоловіків". І тут до вуха долинув ледь вловимий гул. Стривожився турок, який порався з рабом біля купи хмизу для ватри. Гул наростав; він чувся від шляху. Незабаром уже можна було розпізнати гуркіт коліс і тупіт копит. То їхали купці, що відстали від них. Господар заспокоївся й заходився біля купи сушняку. Скоро полум’я лизнуло мідний казан, а невдовзі по галявині пішов дух чогось смачного й знайомого.
— Кулішем пахне, — озвалась Наталка.
— Справді, — потвердила Меланія. — Звідки їм знати, як готують куліш?
І тут господар махнув рукою Наталці, щоб підійшла. Вони про щось погомоніли, а тоді дівчина попрямувала до сідел і клунків та дістала з сакви шмат тканини, полумиски й ложки.
— Якою мовою ти балакала з турком? — спитала Меланія.
— Мовою серця, — відказала Наталка з усміхом.
— Хіба у тих нелюдів є серце?
— Є. Його тільки треба розгледіти. — Мить поміркувавши, додала: — Часом за прикметами нелюда ховається людина.
Коли на простеленому під вербою шматку полотна запарував куліш у двох дерев’яних полумисках і з’явилися наламані коржі, турок взяв чотири ложки і поклав по дві обабіч полумисків. Тоді зняв чалму, скинув верхній одяг османа і звернувся до Наталки.
— Дівчино, у тебе є подруга, а в мене є товариш. І подруга твоя, й товариш мій спізнали великих поневірянь. Чи не поєднати нам ці дві обпалені пеклом, але незаймані людські долі?
Меланії здалося, що вона раптом провалилася в сон. Як тоді на кораблі, коли марила; у її маренні ці двоє також балакали зрозумілою їй мовою. Тим часом турок провадив:
— У мого товариша була причина не показувати обличчя, і я потерпаю, що подруга твоя відсахнеться, коли угледить його... Що б ти, дівчино, порадила: відкрити лице йому а чи нехай залишається запнутим?
— Відкрити, — мовила Наталка, зизнувши оком на Меланію, яка раптом пополотніла.
— Буде так, як ти кажеш, — знову турок. А тоді — до раба: — Зніми чалму.
Раб зняв чалму разом із запиналом. На Меланію сперше хлюпнуло синім небом Приорілля, а вже тоді вона побачила голубі очі й обличчя, схоже на те, яке носила в пам’яті ще з підліткового віку і яке вже втратила надію бодай ще раз побачити. Молодий чоловік усміхався, а вона стояла в остовпінні, боячись кліпнути, щоб не зникло видиво.
А турок провадив:
— Подруга твоя, дівчино, мала нареченого, якого кохала всім серцем і якого втратила. Чи не замінить його мій приятель?
— Отямся, Меланію! — вигукнула Наталка. — Це ж Сава! Твій Сава, як ти, бувало, казала, коли про нього згадувала!
Меланія не кинулася до Сави, а заплакала — зовсім нечутно. На мить душа її покинула тіло і збоку дивилася на дівчину, у якої здригалися плечі, а по щоках скочувалися крупні сльозини. З тими прозорими краплинами витікала гіркота пережитого. З останньою, коли в ній уже нічого не залишилося від минулого, сутність знову увійшла в тіло. Цього ніби й очікував Сава. Він пригорнув її ніжно й несміливо, а потім притулився щокою до її щоки, і вона вловила запах його тіла. "Це не сон, — майнуло в голові, — бо у сні запахів не чути". І тут вона зрозуміла, для кого призначався один із синіх наметів і один з полумисків з паруючим кулішем та двома ложками. Не могла тільки збагнути, чому Сава і його товариш не відкрилися ще у Царгороді, коли вели їх з невільницького ринку.
— Годі, отямся, — лагідно мовив Сава. — Все вже позаду...
Раптом зник вираз умиротворення з обличчя Савиного товариша. Він прислухався. А тоді вхопив порожній котел і, зачерпнувши з потоку води, хлюпнув на червоні язики ватри, від якої у надвечірнє небо струменів тонкий стовп диму. Тим часом від шляху гучнішав тупіт. Видно, коней гнали учвал. Чоловіки переглянулися, й Сава кинувся до осокора. По хвилі почувся його голос згори:
— Яничари! П’ятеро...
— Дим помітили? — стривожено запитав чорновусий.
Якийсь час Сава не озивався, а тоді відповів:
— Ні. Схоже, спішать по слідах купців...
— Шкода хлопців, — мовив співчутливо його товариш. — Пограбують їх. У кращому випадку...
Зашурхотіло. Сава сплигнув на землю.
— Може, й не пограбують, — сказав він. — Молдавани повідають, що ми питали дорогу на Кишинів. Ось вони й погонять тим шляхом. Їм не до грабунку буде... Звісно, якщо воїнів султана послали по наші душі.
— Я переконаний у цьому, — сказав чорновусий. — Сьогодні в Акерман прибув корабель зі Стамбула, про який оповідав імам. Цей мудрий чоловік усе збагнув. Моя хитрість спрямувати погоню по хибному шляху може вдатися, а може й ні.
— Молдавани можуть і не сказати, що ми цікавилися дорогою на Кишинів, — зауважив Сава. — Хоча б тому, що ти їм допоміг каруцу полагодити.
— Може й таке бути, — погодився чорновусий. — Тоді яничари погонять прямо на Тягин. Бо тільки там є переправа через Дністер. Їм, напевне, відомо, хто ми, а відтак неважко передбачити й напрямок нашої втечі. Хоча я й залишив для них двічі те саме хибне повідомлення про нашу втечу у Кишинів — одне в постоялому дворі, друге у купців, але чи клюнуть вони на цю наживку?
Тим часом страх, що несподівано відбився на обличчях дівчат, минав. Озвалася Наталка:
— Петре, куліш вичахне.
— Авжеж, сонечко, — відказав Петро. — Хай їм чорт, тим яничарам. — І до Меланії: — Ну, а ти як, отямилася вже? Отож-бо. Сідайте з Савою біля полумиска.
Сутінки вже плуталися в кущах і деревах обабіч дороги, та скоро й сам битий шлях став невиразним. Молдавські купці поцьвьохували батогами, але коней не стьобали. До темна вони вже й так сподівалися дістатися до Каушан. Раптом позаду почувся тупіт, який швидко гучнішав. З-за закруту дороги з’явилися рухомі білі цятки. Скоро вони перетворилися на верхівців.